1.12.2009 | 17:35

Сергій Ясинський: інтерв’ю про життя на зламі епох

Київ. Протести проти радянської влади Київ. Протести проти радянської влади

Ви собі навіть не можете уявити, через що довелося пройти нинішньому заступнику голови Полтавської ОДА заради незалежності України

1 грудня 1991 року понад 90% повнолітніх громадян України висловились за її незалежність під час Всеукраїнського референдуму. Одночасно із ним проводилися і вибори Президента, на яких переміг Леонід Кравчук, у недалекому минулому перший секретар ЦК Компартії України. За нього проголосувало понад 61% виборців. Його найбільш реальний суперник — лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл — отримав підтримку лише 23% виборців.

Свідком і активним учасником тих подій був тернопілець Сергій Ясинський. 17-річним він очолював оперативний відділ Центрального громадського штабу з проведення Всеукраїнського референдуму. Через кілька років став помічником та соратником В’ячеслава Чорновола. Але цих та багатьох інших цікавих і неоднозначних фактів немає в офіційній біографії Сергія Ясинського, розміщеній на сайті Полтавської облдержадміністрації, де він сьогодні працює заступником голови.

Пошук додаткової інформації про нього в інтернеті дав посилання на роботу Левка Горохівського «Українська Гельсинська спілка на Тернопільщині». Автор згадує про побиття учня 9-го класу однієї із шкіл Збаразького району Сергія Ясинського у вересні 1989 року. Саме на той час припадає остання хвиля репресій проти тих, хто прагнув незалежності України, — незалежно від віку. Величезні штрафи, жорстокі побої, тюремні строки — такою була ціна мирних демонстрацій і мітингів за прагнення українців звільнитися від комуністичного режиму. Як зазначає відомий російський дисидент Олександр Подрабінек «спротив тоталітарній диктатурі ґрунтується, як правило, на відстоюванні простих людських цінностей — можливості вільно читати, писати, їздити країною та за її межі, сповідувати релігію, збиратися в колі своїх однодумців і відверто висловлювати свої погляди».

За незалежність спочатку били, а потім нагородили

Віктор Ющенко нещодавно відзначив Сергія Ясинського орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Читаю формулювання у відповідному Указі на сайті Президента: «За вагомий особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток України, високий професіоналізм та багаторічну сумлінну працю». Про свої заслуги Сергій Євстахійович говорити не хоче. Спілкувався зі мною «лише не про роботу».

— Очевидно, ви не просто так у 17 років стали одним із організаторів Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Які події цьому передували?

— Студентська революція на граніті у жовтні 1990 року. А перед цим — відзначення 50-річчя приєднання західноукраїнських земель до УРСР у вересні 89-го і участь у діяльності УГС.

Із спогадів Левка Горохівського. Українська Гельсінська спілка — громадсько-політична та правозахисна організація, яку очолював Левко Лук’яненко. Заснована у 1988 році.

Перший політичний білборд
Перший політичний білборд

Наперекір компартійному спротиву та забороні влаштовувати масові акції 17 вересня 1989 року в Тернополі УГС та греко-католики організували процесію зі свічками від Домініканського собору, який тоді влада передала Російській православній церкві, до могили замордованих НКВС. На зібранні було близько п’яти тисяч чоловік, члени УГС прийшли із синьо-жовтими стягами, перев’язаними чорними траурними стрічками. Молодь закликали вступати до лав Гельсінської спілки. Виступали живі свідки кривавих подій 1939 року. Звучали сумні церковні мелодії і гімн «Ще не вмерла Україна», слова якого знали всі присутні. Не дочекавшись священика, який мав відправити службу Божу, люди мали намір розійтись. Але після повідомлення про затримання міліцією кількох учасників заходу громада рушила до міського відділу міліції з вимогою їх звільнити.

— Тоді, до речі, події відбувалися дуже серйозні — доленосні. Я поїхав до Тернополя з нашитим тризубом на рукаві. на площі біля обкому зібралося чимало людей, до яких вийшли працівники Компартії — дискутувати на тему єдності тої влади і народу. І мені, 15-річному, приділили увагу, що було приємно. Але потім, коли всі мирно почали розходитися, загін міліції скручує мене та тягне через площу на очах у всіх. Влаштовується стихійний пікет. Тим часом мене б’ють у якомусь приміщенні. То було зразкове побиття, його координував тодішній перший заступник міністра внутрішніх справ УРСР Василь Дурдинець, який невипадково опинився у місті.

Авт. Нині Василь Дурдинець — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці та в Словенії за сумісництвом, лауреат Премії імені Ярослава Мудрого за «цикл наукових праць та проектів з питань інформатизації законотворчої, правоохоронної та правоосвітньої діяльності», кілька разів почесний та заслужений, генерал внутрішньої служби України, власник 17-ти державних нагород, серед яких... орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

— Страшно було?

— Кілька разів втрачав свідомість і, коли в черговий раз відливали водою, побачив величезний чобіт бійця «чорної сотні» (спецзагін швидкого реагування, сформований із росіян. — Авт.). Тоді стало страшно. Подумав: якщо він хоча б раз ударить, не виживу. Тим часом люди на площі вимагали мого звільнення. Мене показали натовпу, що я, мовляв, живий, і мене не вбили, — кільком тисячам людей. Вже потім були і зняття побоїв, і порушена кримінальна справа, і «відвідини» міліції та КДБ.

— А навіщо взагалі били? Ви ж, по суті, хлопчисько, ніхто...

— Не знаю. Певно, занадто активний був. А били — бо зламати хотіли і показати зламаним.

— Як батьки реагували на те, що відбувалося?

— Вони дізналися про моє затримання з ефіру радіо «Свобода». Під ранок наступного дня мене відвезли додому — довго відлежувався, вся спина була синя. Дуже міліція боялася, щоб я не поїхав на кладовище, коли вшановували січових стрільців (одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917-1921 роках чисельністю 2-3 тисячі осіб, що вела бойові дії з більшовиками та поляками. Могили січових стрільців є у багатьох населених пунктах Західної України. — Авт.). Навіть наряд міліції дома чергував. І після всього, коли разом з батьком ми прийшли до школи, класний керівник розпікала його за виховання поганого сина. Я чекав за дверима, чув, як він сказав: «А я своїм сином пишаюся». І все — мені більше нічого не було потрібно знати. І я з ним більше про це не розмовляв.

— На Західній Україні велика роль приділяється релігійному вихованню та взагалі церковним заходам. Це допомагало тоді?

— Збаразький район, звідки я родом, — мала батьківщина Байди Вишневецького, який заснував Запорізьку Січ. Козаки були глибоко віруючими людьми, передали своє світосприйняття нащадкам. На Галичині надзвичайно культивуються релігійні традиції й донині. Наша самобутність, дух вільнолюбства збереглися завдяки цементуючій ролі церкви. Саме поняття церкви було антиподом радянського режиму, тож апріорі стало основою відродження української ідеї. У моєму рідному селі є храм, на куполі якого височіє хрест. Так от, основою того хреста є тризуб, завуальований металічними візерунками. Тому в моїй родині про незалежність не говорили, її необхідність сама собою розумілася. Всі діти — я та чотири старших брати — були достатньо розумні та активні, щоб стати членами комсомолу, а згодом Компартії і завдяки цьому досягти певних висот у житті. Але ми регулярно ходили до церкви, а люди з партквитками цього робити не мали права і не сміли.

— Ви вірите у національну ідею, самі причетні до її відродження. А пам’ятаєте, коли почали себе усвідомлювати не просто мешканцем України, а українцем?

— Однозначно. Вперше, коли дізнався про секрет храму у рідному селі, його нинішня назва Чагарі Збаразькі. Село складається із переселенців, як моя мама, наприклад. Вона народилася на території Польської народної республіки, але її маленьку разом з батьками депортували із традиційних українських земель на території Черемиського району в процесі операції «Вісла» (етнічна чистка, здійснена польським комуністичним режимом у 1947-му році проти свого українського населення. Полягала у примусовому виселенні українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, — Авт.). Свого часу у наше село була перенесена дерев’яна церква з Польщі. Основою хреста на куполі цього храму є знак тризубу, завуальований металічними віньєтками. Пам’ятаю, як наш сусід спитав батька про це після служби: «А ти знаєш, що у нас Такий знак є основою хреста?» Батько знав і, більше того, намалював це зображення на краєчку газети. Я був зовсім малий, але запам’ятав, як він потім цей краєчок відірвав і розірвав на дрібненькі шматочки. Цей епізод чітко викарбувався у пам’яті.

Встановлення хреста на символічній могилі вояків ОУН-УПАВстановлення хреста на символічній могилі вояків ОУН-УПА

А ще раз я відчув невидимий зв’язок з українськими символами значно пізніше. Кінець 80-их, початок боротьби за свободу слова. У Тернополі збудоване перше Співоче поле в Україні, на шталт того, як у Полтаві сьогодні. Там проводилися фестивалі пісні під відкритим небом, а також несанкціоновані мітинги. Ніби перед очами стоїть: була якась акція спілки письменників щодо боротьби за свободу слова, можливо, що й на підтримку академіка Сахарова. Вони вийшли на сцену з пов’язками на обличчях — як зараз проти грипу — тільки з написами «Гласність». І хтось після цього на їх підтримку витягнув звідкись прообраз українського національного прапора — шматок полотна, зшитий з синього і жовтого. І у натовпі зашелестіло: «Ось-ось-ось...» А у мене таке відчуття дивне, оглядаюся у бік цього шматка, — і мурашки по тілу пройшли від захоплення і впізнання... Вперше у житті побачив український державний прапор, а ніби він мені відомий був ще до народження...

Із спогадів Левка Горохівського. Всеукраїнська координаційна рада УГС у Львові приєдналася до боротьби за реабілітацію Української греко-католицької церкви, незаконно репресованої в 1946 році. До 1989 року вона, фактично, діяла в підпіллі. До здобуття незалежності Тернопільська філія Української Гельсінської спілки брала активну участь в організації панахид з національним забарвленням по всій області.

«На граніті» із студентами були учні

— А щодо другої події — Студентської революції? Що вона принесла вам?

— Після вересня 1989 року я вже став певним громадським діячем. Вступив до Української Гельсінської спілки. Утворив осередок УГС у Збаразькому районі. Був наймолодшим делегатом першого Всеукраїнського з’їду Спілки у травні 1990 року. Мав, до речі, виступати на цьому заході, але чомусь злякався.

Після закінчення 8 класу думав поступати в один із технікумів харчової промисловості Львова. Жив у брата майже місяць якраз у той час, коли відбувалися акції за відновлення греко-католицької церкви. Було цікаво і небезпечно брати участь у них, адже мітинги та маніфестації розганялися. Ставати техніком-технологом лікеро-горілчаних виробів я передумав — і повернувся до школи. А вже восени 1990 року студенти голодували у Києві. Мені дуже шкода було, що я ще учень і не можу долучитися до нормального громадського молодіжного руху. Західною Україною поширилася хвиля підтримки студентів столиці. Молодь Тернополя, на знак солідарності з киянами, теж припинила навчання, студенти голодували на центральній площі міста. Я в школу не ходив — дух боротьби за незалежність «заразний», — їздив до Тернополя, стояв разом із ними з пов’язкою «Голодую!» на голові. Навіть фотографія з’явилася в обласній газеті, де можна впізнати моє обличчя.

— Ви особисто справді голодували?

— Ні. Ви розумієте, це було не головне. Головне — причетність до тих суспільних процесів, що відбувалися. Більше того, одному бути причетним виявилося нецікаво. Я закінчував школу в районному центрі, вона одна з найкращих в області — взірець технічного забезпечення, якості навчального процесу і дисципліни. Отже, я підбурив інших старшокласників підтримати акції протесту: здається, зібрав два 9-их і два 10-тих класи. Наші однокласниці намалювали відповідні плакати, і ми з ними вирушили до райкому, мітингували якраз біля пам’ятника Леніну. Ми також зателефонували до Тернополя, щоб про нашу підтримку повідомили тамтешніх студентів. І в переліку вищих навчальних закладів України, які підтримали «революцію на граніті», — значилася ЗОШ № 2 імені Франка міста Збаража. Знаєте, це насправді була визначна подія, а у районному масштабі — годі й казати! Хоча б тому, що лише у моєму класі навчалися син класного керівника, син завуча школи, дочка священика районного центру, син директора лікеро-горілчаного заводу.

— Про наслідки не думали? Я читала, багатьох демонстрантів у 89-му та 90-му відраховували з вишів. А вас могли попросити зі школи.

— Я вважав, що моє завдання № 1 — допомогти у здобутті незалежності України, все інше — другорядне. Правда, вчителька тоді сказала, що наші медалі «залишилися» біля райкому Компартії. Але ці погрози не втілилися у життя: всі, хто гарно вчився, їх отримали, я — у тому числі.

Демократія по-тернопільськиДемократія по-тернопільськи

Авт. «Революція на граніті», повністю організована силами студентства, не мала на той час аналогів у всьому Старому світі («оксамитові революції» у Східній Європі у 1989-му проводили більш зрілі політики). Вперше російськомовні міста Сходу країни та Криму об’єдналися на рівні політичних вимог зі Львовом та Тернополем. Протестувальники вимагали націоналізації майна Компартії України та ВЛКСМ, перевиборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, недопущення підписання нового Союзного договору, проходження військової служби юнаками-українцями на території України, відставки голови Ради Міністрів УРСР. Запекла боротьба проти влади завершилася мирним шляхом, під музику «Мертвого півня» і Марії Бурмаки. А перемога демократичних сил дала впевненість суспільству, що воно може вирішувати найважливіші громадські проблеми. Але здобутки цієї акції, як і Помаранчевої революції 2004-го, нівелювалися через неспроможність представників організацій «правого крила» домовитися між собою.

Заступник голови СБУ... в 17 років?

— Ви себе вважаєте лідером? Не кожна людина зможе повести за собою інших, тим більше загітувати взяти участь у заходах, що загрожують санкціями.

— Скільки себе пам’ятаю — завжди щось організовував, спочатку було просто цікаво. А потім я усвідомив головне: кожен із нас відповідає не тільки за своє життя, а й за свою громаду, свій народ, свою країну. Очевидно, мені вдавалося передати цю думку іншим.

— В’ячеслав Чорновіл говорив також про це. До речі, як познайомилися?

— Знав його, як члена УГС. Особисте знайомство з Чорноволом відбулося у 1993 році. У 1991-му він був кандидатом у Президенти, а я — активістом громадського штабу з проведення Всеукраїнського референдуму в Києві.

— Як потрапили до столиці?

— Закінчив школу і не вступив на юридичний факультет Львівського університету імені Франка. Літом взяв участь у молодіжному поході на Січ і згодом познайомився з депутатом міської ради Тернополя, доцентом одного із місцевих вишів Кобою. Він дуже вимогливий був до студентів, його боялися. А я чомусь йому дуже сподобався і деякий час навіть співпрацював із ним. Він очолював комісію міської ради із дотримання законності та правопорядку, а у ній жодного юриста не було. Тож коли стався серпневий путч 91-го, у Тернополі була утворена група з інвентаризації майна Компартії України, яку й очолював Коба. І він мене взяв до себе юрис-консультом.

— Так у вас же не було відповідної освіти?

— У тому-то й річ. Натомість були — громадська активність і цілеспрямованість, мною керувала виключно ідейність, нею я компенсував відсутність знань і досвіду. Отже, у серпні 1991 року ми брали участь в опечатанні майна обкому Компартії. Мені цікаво було: ніч, хитрі бірки, пошук секретних документів... Я навіть знайшов шифрограму в смітнику із вказівками з Москви. Після цього на комісіях доповідав, мене слухали, більше того, до моїх порад дослуховувалися. Самому дивно було: по суті, дитина — а вже такими «великими справами» займаюся.

Протести молоді у Тернополі 91-гоПротести молоді у Тернополі 91-го

Потім група наших фахівців виїхала до Києва для сприяння проведенню Всеукраїнського референдуму. Адже незалежність ніби є, але не всі країни світу її визнають. Мене також запросили, погодився залюбки. Створили відповідну комісію при Верховній Раді. Але першому віце-спікеру Верховної Ради Івану Плющу було не до неї, він вирішував інші проблеми у ВРУ. Костянтин Масик — перший віце-прем’єр-міністр — також займався своїми справами. На народного депутата Степана Волковецького впав тягар проведення референдуму. Але з чого почати? Досвіду організації подібних акцій ні в кого не було. І тут створюється громадський штаб, який бере на себе роль виконкому. Його очолює тернопілець Василь Турецький — геніальний організатор. Окрім всього швидко з’являється оперативний відділ центрального штабу з проведення Всеукраїнського референдуму під моїм керівництвом. Відділ займав майже весь третій поверх тодішнього готелю «Україна» (нині — «Прем’єрпалас»), окремо від всього штабу. У мене були чудові умови для роботи: близько 20 людей у штаті, комп’ютери, модемний зв’язок. А за вікном 1991 рік, уявляєте? Ми займалися підготовкою агітаторів за референдум по всій Україні, створювали агітбригади із наукової еліти, які в основному вирушали на Схід країни та до Криму. Кілька разів на добу збирали інформацію з регіонів — про результати зборів трудових колективів, наприклад. За моєю ініціативою почали знімати перші політичні відеоролики, до яких залучали загальновизнаних авторитетів поза політикою, таких, як геніальний Микола Амосов. Є такий Інститут Крібла в США, який займається громадською та благодійною діяльністю, або, краще сказати, за свої гроші навчає інших як треба жити. Так от, його фахівці намагалися викласти нам уроки демократії на семінарах у Києві. Зрозумівши, що так нічого не вийде, нам на допомогу із США прислали трьох операторів із сучасною технікою. Потім із американцями працювали наші журналісти, відеоролики вийшли вдалі.

— Які ще засоби переконання застосовували?

— Перші плакати рекламні. Нині вони називаються біл-бордами. До речі, перший такий політичний біл-борд створив тернопілець Олег Розвадовський. Він намалював карту України і російський Кремль, що поєднані ланцюгом СРСР, який розриває блискавка-тризуб. Моїм завданням було також координувати дії агітаторів на місцях і вирішувати різні питання.

— Наприклад?

— У Криму був такий собі ідейний комуніст Юрій Мєшков. До речі, згодом став президентом півострову, а потім дезертирував у Росію в середині 90-х. Постійно перешкоджав нашій діяльності, тому я спілкувався із ним у телефонному режимі та переконував цього не робити. Робота була відповідальна, цікава і скандальна.

— Тобто?

— Комісія при Верховній Раді видавала мандати представникам нашого громадського штабу. Це були не просто папірці, а важливі документи, перед якими легко відчинялися двері високих кабінетів. Їх візував я і Степан Волковецький, підписував Іван Плющ і ставили гербову печатку ВРУ. І наші люди їхали з цим папірцем, працювали, а заодно агітували за Чорновола, чого не можна було робити. Мене за це викликали «на килим» у тому числі й Іван Плющ.

Акція протесту в Тернополі, в якій брала участь інтелігенціяАкція протесту в Тернополі, в якій брала участь інтелігенція

— 1 грудня 1991 року голосувати ходили?

— Тоді всі мої колеги пішли голосувати, а я — ні, було дуже дискомфортно від цього. Працював та й вік не дозволяв ще брати участь у волевиявленні. Але головне, коли все закінчилося, полягало у тому, що споконвічна мрія мого народу здійснилася: Україна стала по-справжньому незалежною! Звичайно, прикро було, що переміг Леонід Кравчук, а не В’ячеслав Чорновіл. А у мене, крім цього, була ще одна прикрість. Після виборів нашу «праву» команду запросили у владу. Степан Волковецький запропонував високі посади, зокрема, й в СБУ. Він навіть не міг уявити, що у мене немає вищої освіти...

Авт. Восени 1991 року в Україні працювало 647 агітаційних груп загальною чисельністю 19065 осіб, які розповсюдили близько 30 мільйонів листівок та понад мільйон плакатів, присвячених Всенародному референдуму та здобуттю Україною незалежності.

Жити у час змін: благословення чи прокляття?

— І що далі?

— Далі? Яким би бурхливим і політично активним не було життя — але без вищої освіти ніде правди діти. Тому я вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка — і був щасливий. Собі не зраджував — на другому курсі став профоргом свого факультету. У 1993 році почалася співпраця з В’ячеславом Чорноволом. Він, до речі, був дуже обережною людиною, довго мене перевіряв. А потім довіряв настільки, що підписував документи, підготовані мною, не перечитуючи. Я цим пишаюся. А далі був перший розкол в НРУ, коли визначалися: бути Руху громадською чи політичною організацією... У 1999-му Чорновола вбили і правоцентристський табір остаточно втратив єдність. Сьогодні ж усі політичні процеси в українському суспільстві надзвичайно дискредитовані. Люди, які нині видають себе за патріотів України, насправді ними не являються. Я недарма відійшов від політики, мені цікавіша конкретна робота. От як зараз, в органах виконавчої влади. Нині я позапартійний.

— Вам не здається, що Україна втрачає свою незалежність?

— Так. І це дуже боляче. Адже її здобуття — це і мій трофей, і мої найкращі роки. У тому числі моїми руками та головою творилася незалежна Україна.

— Ви — «вічний революціонер»?

— Ні. Боротьба за незалежність — це благородно і гарно. Але розбудова незалежності, державності потребує іншого — фаху, а не голосних гасел. Найголовніша проблема наших політиків у тому, що вони забули головне правило, яким мають керуватися, — правило трьох «П»: професіоналізм, порядність і патріотизм. Якщо у Верховній Раді ще можна допустити політичні дискусії, то у виконавчій владі мають бути виключно «сухі» професіонали. Розумієте, немає у нас, приміром, концепції розвитку енергетики. Концепції розвитку дорожньої галузі також немає. Концепції розвитку ЖКГ також немає. Чи не парадокс? Коли життєво необхідна комплексна робота фахівців кожної окремої галузі разом з Міністерством фінансів і Урядом — цього, на жаль, не відбувається. Таким чином не просто не розвиваємося, а втрачаємо той потенціал, який ще маємо.

Тернопільського Леніна давно немає на п’єдесталіТернопільського Леніна давно
немає на п’єдесталі

— Що зараз може нас врятувати від втрати колишніх здобутків?

— Як не дивно, ті процеси, що відбуваються у країнах — наших конкурентах на світовому ринку. Є якась сила над Україною, яку не пояснити логічно, яка рятує в останній момент. Мені здається, що Україна може зробити прорив за рахунок того, на що ніхто не сподівається. Наприклад, завдяки нетрадиційним галузям економіки. Від нас, приміром, ніхто не чекає нанотехнологій, а вони можуть дати буйні та плідні паростки. Я оптиміст насправді, вірю в українську незалежність і в її майбутнє, як би пафосно це не звучало. Але нас врятують не ті, хто «світиться» сьогодні на екранах. Інші люди, можливо, інше покоління.

— Можливо, якісь надзвичайні події?

— Можливо. Нині у світі відбуваються процеси, на які ми не звертаємо належної уваги. Так, продовольча проблема може настати вже у 2015 році. Глобальне потепління, засмічення, природні катаклізми... Як не дивно, все це може зіграти на користь Україні. Однак будемо сподіватися, що збережемо наш народ і нашу державність не за рахунок інших.

Сергій ЯсинськийСергій Ясинський

Авт. Сергій Ясинський розуміється на політології, соціальному управлінні та енергетиці. Тривалий час працював у Верховній Раді. Протягом 3-х останніх років — заступник голови облдержадміністрації з питань паливно-енергетичного комплексу, природних ресурсів та житлово-комунального господарства. На його думку, головне у роботі — вміння знаходити компроміс і завжди керуватися згаданими трьома «П».

Опалювальний сезон в області розпочався і триває без збоїв і непорозумінь — маємо у цьому плані одні з найкращих показників в Україні. Розрахунок підприємств Полтавщини за спожитий природний газ відбувається вчасно, майже у повному обсязі та є однозначно найкращим в державі. Це не для «переліку заслуг», а констатація останніх фактів «виробничої» біографії. Адже журналістів Сергій Євстахійович не надто балує своєю увагою та кількістю коментарів (Мабуть, найменше з полтавських чиновників такого рангу). Але у кожної людини в душі є ті струнки, за які зачепиш, — отримаєш ексклюзивний матеріал і навіть дещо «не для преси». Для Сергія Ясинського такими струнками є спогади про юність на зламі епох. Але, як співається, «ніщо на землі не минає безслідно». Дивлюся я на нього і не можу повірити, що цей чоловік старший за мене лише на декілька років, а не на ціле життя...

Незалежність далася нам боєм і болем. Вона — як запалена свіча на вітру: хтось взагалі не вірить у її горіння, хтось з нетерпінням очікує — скоро згасне. А є люди, які з оптимізмом дивляться у прийдешнє, яким би важким не був нинішній день, що вчергове не виправдав сподівань. Адже він — не кінець, і навіть не початок кінця, а тільки початок.

Анна ДОВГОШЕЙФото Іванни Сердюченко та надані газетою «Свобода», м. Тернопіль

Політика і влада