24.09.2010 | 15:56

Збулися прогнози Павла Глоби: у Полтаві знайшли скарб

Людмила Саприкіна Людмила Саприкіна | Фото: Наталія Жовнір

У полтавському мікрорайоні Левада знайдено скарб людських знань, який іншими словами можна назвати інформаційним інститутом на дому

Людмила Саприкіна живе у Полтаві й Києві: їздить туди-сюди. У столиці, де мешкає з дочкою, житлова площа занадто мала, а її чотирикімнатну квартиру в полтавському мікрорайоні Левада практично повністю займає... архів.

«Як Глоба міг дізнатися про моє існування? Не розумію...»

У вітальні полтавської квартири Людмили Іванівни багато фотографій і книг. Книгам не вистачає місця в шафі, й вони заполонили стільці, диван, усі можливі місця. Лежать тут і купи старих газет, журналів, брошур, буклетів... У квартирі все по-радянськи скромно, майже аскетично. Вздовж стін трьох інших кімнат — стелажі, на яких сегрегатори, папки. Тут можна знайти відомості практично про все. Тематично підібрана інформація з історії різних епох. Окреме місце відведене особистостям, явищам, країнам... Є навіть папка «Журналісти».

Пробігаю очима пожовклу вирізку з газети «Зоря Полтавщини»: 20 років тому, коли у Полтаві ще тільки побудували новий мікрорайон біля річки Ворскли, астролог Павло Глоба пророкував: «у полтавському мікрорайоні Левада буде знайдено скарб... людських знань».

— Як він міг знати про мій архів? — дивується Людмила Іванівна.

Труд цієї жінки колосальний, вона дуже наполегливо досліджує історичні події, факти, явища. Іноді, докопавшись до деталей, вносить поправки й у загальновизнаний фактаж. Розповідає, що знайшла помилку навіть у «Шевченківському словнику», й заявила про неї на одній із наукових конференцій.

Тим часом архів уже мало не витісняє з житла саму господиню — для всіх цих паперів потрібне спеціальне приміщення. А жінка тягне й тягне в дім нові матеріали, які треба «перелопатити», вибравши потрібну інформацію. Старі газети, журнали, книги їй часто віддають знайомі. Іноді Людмилі Іванівні телефонують з редакцій місцевих газет і привозять підшивки. Багато книг вона купує сама, хоча на це ледве вистачає пенсії. Ось і нещодавно придбала репринтне видання книги видатного історика, археографа, бібліографа Івана Павловського «Полтавці. Ієрархи, державні й громадські діячі, благодійники»...

Коли Україна наближалася до дефолту в 90-ті роки минулого століття. подружжю Саприкіних, як і більшості українців, жилося сутужно, вони навіть підробляли... нічними сторожами. Таким чином зароблені інтелігентними людьми гроші витрачалися... знову ж таки на книги.

В архівах минула половина життя

Чоловік Людмили Іванівни, Георгій Олександрович, кадровий військовий, розумів захоплення дружини й завжди підтримував її в пошуках інформаційних цінностей — і фінансово, й фізично: адже нелегко було б жінці самій носити мішки з газетами та журналами. Тим більше, що ліфт у під’їзді часто не працює.

— Повні комплекти полтавських газет є тільки у трьох містах: Москві, Петербурзі й столиці Фінляндії Хельсінкі. У Полтаві огляд періодики роблю тільки я, — каже Людмила Іванівна.

Після того, як дослідниця «перелопатить» купи газет та журналів, залишається... невелика гірка вирізок. Така це робота... Комплектування також забирає багато часу, зусиль і коштує недешево.

Георгій Олександрович оплачував поїздки, коли дружині необхідно було попрацювати в бібліотеках Москви чи Петербурга, давав гроші на ксерокопії, фотокопії, книги... Особливо багато часу Людмила Іванівна провела у київських архівах.

— Половина мого життя — тридцять з лишнім років — пройшло в архівах, — каже вона.

Випускниця Житомирського педагогічного інституту, філолог, ця жінка освоїла ще ряд наук — історію мистецтва, топоніміку, палеографію, джерелознавство, генеалогію тощо, щоб читати старовинні рукописи, розбиратися в картах і т. д.

«Ми живемо у світі з вигаданою історією»

Чоловік Людмили, підполковник Георгій Саприкін, служив у штабі цивільної оборони, коли вибухнув реактор на Чорнобильській атомній електростанції. Він одним із перших виїхав з військовою частиною на ліквідацію наслідків аварії...

Пані Людмила впевнена, що саме Чорнобиль убив її чоловіка: Георгій Олександрович помер на 61 році життя від невиліковної хвороби.

— Два роки я плакала щодня, — розповідає жінка.

Нелегку справу, в якій дуже підтримував чоловік, Людмила Іванівна робить тепер одна, власними силами.

— Мій приватний інформаційний інститут існує — ви його бачите наяву, — і показує, показу, показує...

Що ж буде з цим скарбом далі?

Вдома в Людмили Іванівни бувають лише архівісти, музейники, вчені та журналісти:

— Іншим тут нічого робити, — каже господиня.

Але що ж буде з її інформаційними надбаннями далі?

— У Полтаві — мало людей, яким це може бути цікаве, у Києві — мало місця... — говорить пані Людмила.

Особливий інтерес викликають її дослідження з історії дворянських родів і садиб аристократів на Полтавщині. Полтавська губернія була свого часу оазисом дворянської культури. На превеликий жаль, пам’ятки цієї культури на Полтавщині майже повністю знищені: спалені маєток Кочубеїв у Диканьці, Веселий Поділ, садиба Капністів; на початку 1980-х років згоріла садиба Максимовича під Золотоношею (яка раніше належала до Полтавської губернії). А без знання й розуміння своєї історичної культури неможливо вважати себе повноцінним народом і повноцінним регіоном. Про дворянські садиби в інших областях України і в Росії є дуже хороші дослідження, з багатьма архівними матеріалами. Дуже добре було б видати книгу з історії дворянських садиб Полтавської губернії — тим більше, що Людмила Саприкіна зібрала колосальний матеріал на цю тему. Але чи під силу цій працьовитій жінці здійснити такий проект самостійно?..

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»

Культура і освіта