Педагоги центру реабілітації не знають, чиї вони...
Колектив Полтавського міського центру реабілітації дітей-інвалідів просить вирішити питання його підпорядкування
Ми вже неодноразово писали про проблеми Полтавського міського центру реабілітації дітей-інвалідів. Здебільшого, йшлося про фінансові труднощі й загрозу закриття центру. Однак, є ще одна проблема, яка, зі стороннього погляду, нібито, й не виглядає дуже важливою. Між тим, саме її існування гальмує вирішення багатьох інших питань. Мова — про підпорядкування закладу.
Співробітники центру повідомили, що, хоча він працює вже два роки, дотепер не вирішене питання його підпорядкування. Тобто, центр не віднесений ні до структури освіти, ні до закладів системи соціального захисту тощо. Це створює певні проблеми для працівників, наприклад, під час оформлення різних документів. Утім, головне, що через це неможливо фінансувати центр реабілітації у рамках тієї чи іншої галузі з міського бюджету. Тому місто має право давати гроші закладу тільки через програму «Турбота», якою опікується управління соціального розвитку міськвиконкому.
За досвідом інших українських міст, центри реабілітації дітей інвалідів належать до структури соціального захисту. Однак, у Полтаві таке підпорядкування неможливе, тому що не існує міського управління соціального захисту — є тільки обласне й районні. Тому колектив сподівається перейти в обласне підпорядкування. На думку співробітників, це вирішило б проблеми з фінансуванням і остаточно зняло б загрозу ліквідації закладу.
Але для переходу «в область» центр має відповідати певним вимогам, зокрема, це стосується й приміщення. Наприклад, одна з умов — заклад, якщо вже претендує на статус обласного, має приймати дітей не тільки з Полтави, але й з інших міст та районів. А для цього потрібно принаймні мати кухню, яка дала б змогу годувати дітей, що приїжджають на заняття, та й їхнім батькам на цей час треба предоставити якусь кімнату для відпочинку. Усього цього зараз немає. Зате є невідремонтована частина будинку колишнього дитячого садочка, де розташований центр. У цій частині можна зробити ту ж саму кухню. Але для ремонта й облаштування потрібні кошти. У міста їх зараз немає. Область гроші дати не може за законом. Спонсори вкладати кошти не хочуть, тому що не впевнені у майбутньому закладу. Отже, коло замикається...
Колектив просить владу нарешті визначитися з підпорядкуванням закладу і ремонтом другої частини його приміщення. Адже це дасть змогу навести лад з фінансуванням центру, зніме соціальну напругу, в якій перебувають його співробітники й батьки дітей-інвалідів, зрештою, дозволить надавати повний обсяг послуг з соціальної реабілітації цих членів нашого суспільства, по відношенню до яких значною мірою судять і про окрему громаду і про суспільство в цілому.
На завершення — слова однієї з бабусь, яка приводить сюди свою внучку, і висловила думку всіх родичів дітей-інвалідів.
— Я дуже задоволена цим центром, і внучка теж, — говорить Людмила Миколаївна. — Таких закладів треба якомога більше. Моїй онуці — 12 років, у неї — епілептичні напади. У дворі діти до неї часто грубо ставляться. Навесні ми почали відвідувати цей центр. З дитиною працював психолог, масаж чудовий робили. Але головне — з нею спілкувалися, навчали доброті, чуйності, взаємодопомозі. Вона там колясочку возила з дитиною, що не ходить... Внучка стала більш впевненою в собі, навчилася нормально спілкуватися. Дай Бог, щоб центр реабілітації існував ще багато-багато років. Для таких діток і їхніх батьків це дуже важливо.
, «Полтавщина»