Відкритий лист мешканців будинку по вул. Соборності, 27 у Полтаві

Президентові України Петру Порошенку
Голові Верховної Ради України Андрію Парубію
Генеральному Прокурору України Юрію Луценку
Голові Верховного Суду України Ярославу Романюку
Міністру внутрішніх справ України Арсену Авакову
Голові Полтавської обласної державної адміністрації Валерію Головку

Відкритий лист

Шановні панове, звертаються до вас прості люди, ваш електорат. Ви вже мабуть забули, що саме завдяки нам ви, власне, займаєте відповідні посади. Когось ми обрали безпосередньо, когось в порядку представницької демократії обрали чи призначили наші обранці. На жаль, спілкування влади з народом відбувається сьогодні однобічно: влада висловлює свою думку, а люди дослухаються. Такий підхід, зазвичай, сприяє поступовому відриву очільників від громади, дефект спілкування не можна замінити зрежисованими зустрічами у зарані обраних підприємствах з підготовленим партгоспактивом. Тож, ми вирішили дещо змінити формат взаємин людей з владою. Тим паче, що до цього нас спонукало неординарна, як для Полтавщини, подія.

Мова йде про найсвятіше, як колись казав Діма Сємицвєтов, про приватну власність. Дійсно, як задекларовано в Основному Законі, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Отже, держава захищає власника від протиправних посягань. Окремі дії держави України свідчать про те, що вона сповнена рішучості щодо захисту осіб, котрі є власниками. Єдина проблема, що перелік цих осіб досить незначний та має вичерпний характер. Як показує нещодавній досвід, можуть бути впевненими у недоторканості своєї власності особи, що мають майно (причому досить значне) в офшорах. Будь-які парламентські слідчі комісії ніколи до них не доберуться. Просто відверте розчулення також викликає тепле ставлення держави в особі її керівників до персонального майна панів Ахметова та Фірташа. Захист власницьких прав першого з них взагалі зведено до рангу державної політики. Україна, вустами свого стратегічного органу – Ради національної безпеки і оборони фактично оголосила певним особам (терористичним організаціям, з якими, зазвичай, перемовин не ведуть) ультиматум. Мовляв, співпрацювати надалі будемо, але лише за умови повернення віджатого майна потерпілому олігархові. За визначенням ультиматум — вимога, пов'язана з погрозою серйозних наслідків у випадку її невиконання. Така рішучість країни у питаннях захисту права власності своїх громадян дуже тішить пересічного українця, надаючи йому надію, що і його статки отримають державну підтримку (щоправда, за умови їхнього досягнення статусу олігархічного). Що ж стосується державного захисту власності пана Фірташа, то це передбачається здійснити шляхом запровадження абонентної плати за газ, яка, звісно, потрапить до кишені саме цього власника газових мереж. Дарма, що сам пан олігарх наразі підозрюється у низці злочинів, у тому числі проти Української економіки. Дарма, що захист власності вказаних мільярдерів відбуватиметься за рахунок втрати права власності громадян України, зокрема шляхом вилучення у них грошових коштів. Головне, що стратегічно досягається основна мета – непорушність приватної власності. До наведеного переліку можна додати ще декілька десятків прізвищ осіб, яким гарантований державний захист їхньої власності. А інші – хай пишаються торжеством конституційних принципів, хоча і не на о собистому прикладі.

Бо Україна ще не так швидко просунулася у своєму поступі до демократії (читай – до Європи), що поки що не здатна забезпечити торжество Конституції для усіх своїх громадян. Як кажуть, не можна надати всім все, тому що всіх багато, а всього – мало. Тому слід діяти поступово, починаючи, як водиться, із забезпечення прав та свобод найбільш цінних громадян, котрі на практиці виявляються і найбільш заможними. Втім, якщо бути прискіпливим та пунктуальним, можемо легко помітити, що Конституція У країни не робить різниці у гарантуванні прав суб’єктів у залежності від їхніх особистісних чинників. Більше того, така диференціація прямо заборонена. Відтак. кожен громадянин вправі сподіватися, що його майнове право буде захищене відповідно до закону, не залежно від розміру його статків.

Не секрет, що більшість населення нашої держави не є власниками підприємств чи інших суб’єктів господарської діяльності. Переважно до найзначніших об’єктів права приватної власності пересічної особи відносяться одна квартира чи житловий будинок. І порушення права власності на це майно для українців набагато чутливіше, ніж позбавлення того ж Ахметова однієї шахти. Тож, маючи досить незначну за мірками валового національного продукту власність, кожен громадянин ретельно її оберігає і дуже активно реагує на будь-яке порушення свого права. Спробуйте позбавити людей речового права на їхнє нерухоме майна чи у якийсь спосіб обмежити його використання (наприклад, незаконно відключивши комунальні послуги), і отримаєте набагато бурхливішу суспільну реакцію, ніж та, що була, приміром, коли вибухнули склади боєприпасів у Балаклеї. Така природа людини, і з цим мусить рахуватися влада, якщо вона прагне добути строк своєї каденції.

Як показує життя, реформи, розпочаті в Україні торкнулися лише певних галузей, причому в основному у найвищому ешелоні керування. На місцях продовжує залишатися та сама, що була за минулих часів, феодально-номенклатурна, кумівська система управління. Попри те, що законодавство та свідомість людей змінилися, методи керування та ментальність очільників, як правило, не зазнали змін ні на йоту. Все те, що знаходиться у ввіреній мені с фері управління – то моє, а кому це не подобається, того до ноги – таке їхнє кредо. У створеній на місцях системі складається цілком злагоджена команда однодумців-шахраїв. Органи місцевого самоврядування, котрі зараз набули надзвичайної ваги та повноважень, дерибанять як своє майно (звісно, не своє, а майно територіальної громади та бюджет, ввірені їм до управління), так і взагалі не гребують, коли то призводить до зиску, запускати руку до чужої власності. Правоохоронні органи, знову ж таки не безкоштовно, прикривають подібні незаконні дії. Причому, навіть певні кволі ротації керівників цих органів не змінюють ситуацію докорінно. Якщо на посаду місцевого керівника поліції чи прокуратури приходить людина з іншого міста, вона досить швидко вписується до когорти феодальної еліти. Адже, по-перше, ні в національній поліції, ні в прокуратурі не прийнято призначати керівників місцевих підрозділів не з системи. А, позаяк суб’єкт пропрацював в системі якийсь час, він вже не може бути реанімованим до чесного існування. А по-друге, навіть коли трапляються винятки, і на посаду приходить нова людина, сповнена, можливо, рішучості все змінити, бути чесним, але бачачи своє оточення, у тому числі і своїх «досвічених» підлеглих, дуже скоро втрачає ентузіазм, адаптується до середовища та перестає бути білою вороною поміж чорних птахів. Нарешті, одним із головних гвинтиків описаного конгломерату є місцеві суди. Їхня роль дуже важлива, і її важко переоцінити. Саме судді місцевих судів відхиляють будь-які скарги та позови на дії територіальної влади. Те робиться, зазвичай, без дотримання якогось закону, адже в обласному апеляційному суді все теж, як правило, схоплено. А, враховуючи існуючу домовленість між нижчими та вищими українськими судами (річ йде про дотримання корпоративної угоди судів в Україні, згідно з якою скасування рішень повинно носити досить обмежений характер, бо то підриває і так невисокий авторитет суддів), такі рішення місцевих судів, переважно, мають остаточний характер.

Все викладене має загальний прояв у будь-якому регіоні України. Люди вже навчилися все це терпіти, бо надії на подолання несправедливості на місцевому рівні практично немає, а до Києва далеко, та й не потрібні тому Києву і людям, що правлять країною звідти, якісь місцеві проблеми. Так спокійніше. Ну, хіба що коли десь щось вибухне... Так ось, в Полтаві таки вибухнуло, тривале нехтування місцевою владою конституційними правами громадян скінчилося кривавою бійнею з ножовими та вогнепальними пораненнями. Для загалом мирної Полтави, котра завжди слугувала взірцем соціальної стабільності, то є надзвичайна подія. Відтак, слід усім вам, шановні панове, до кого ми звертаємося, лише уявити, яка пиха та зловживання влади призвели до подібного спротиву населення.

Як то відомо, більшість населення нашої держави мешкає у містах, а серед населення міст більшість проживає у багатоквартирних будинках. Упродовж останніх двадцяти років практично всі квартири у таких будинках стали приватними внаслідок їх купівлі або приватизації. Тож неабияке питання полягає в тому, який статус має спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування, несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також земельна ділянка, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди. Здавалося б, дане питання вже давно зняте, законодавчо визначено, що вказані об’єкти перебувають у спільній сумісній власності власників житлових та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку. Це записано не в одному, а у декількох нормативних актах України, котрі мають статус закону: у Цивільному кодексі, Законі України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». Вказаний припис підтверджено рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України», яке за нашим національним законодавство є джерелом українського права. Нарешті, абсолютно недвозначно з цього приводу висловився Конституційний Суд України у справі N 1 - 22/2011 9 листопада 2011 року N 14 - рп/2011, підтвердивши наведену вище правову позицію.

Але, на жаль, закони писані лише для простих людей. Можновладці їх, зазвичай, ігнорують. І не тому, що не знають, знають вони все добре, бо мають серйозний штат фахівців - правників. Але в тому то й справа, що дані фахівці за наказом очільників спрямовують свою діяльність не на виконання правових актів, а на вчинення дій в обхід закону. І, треба визнати, з урахуванням наведених кумівсько-корпоративних та матрімоніальних схем на місцях це, як правило, добре вдається. Тож, коли влітку минулого року сесія Полтавської міської ради розпорядилася майном, що належить співвласникам житлового будинку № 27 по вулиці Соборності у м. Полтаві (наскрізним проїздом), великого здивування то не визвало. Адже останнім часом полтавський міський голова О.Ф.Мамай пороздавав направо і наліво різним підприємницьким структурам (очевидно, далебі не безкоштовно) велику кількість об’єктів, котрі не належать до комунальної власності, а є спільним майном жителів будинків: підвали та горища, наскрізні проїзди (арки) тощо.

Однак, сьогодні люди вже не ті, якими вони були навіть два-три роки тому. Майдан круто змінив їхню свідомість, підняв самоповагу та гідність, на що місцева влада, мабуть не очікувала. Підприємець – ФОП Степаненко В.В., який у подібний протиправний спосіб отримав місце для підприємницької діяльності у самому центрі міста, повністю закрив з обох боків наскрізний проїзд і почав будувати всередині комерційний об’єкт. Внаслідок такого свавілля жителям будинку для того, аби потрапити на вулицю Соборності, на якій, власне, і розташований будинок, слід обходити додатково понад 400 метрів, оскільки арка була єдиним проходом на дану вулицю. Упродовж майже двох місяців тривало те рейдерське захоплення чужої власності. Численні перемовини громади з представниками Степаненка та Полтавської міської ради не дали жодних результатів. Звернення до суду у 2016 році з позовом на зазначені незаконні дії також нічого не дало, спрацював механізм «кришування». Тоді громадські активісти, причому не лише мешканці багатоквартирного будинку по вул. Соборності, 27, а й усі активні люди Полтави, попри зусилля найнятих Степаненком «тітушок» та працівників поліції знесли всю забудову як незаконну. Тоді ж пролилася перша кров: «тітушки» побили активістів.

Відтак, люди проявили рішучість та опір незаконному забудовнику, який захопивши цю арку та заблокувавши вхід-вихід з неї грубо порушив не лише право власності мешканців будинку, а й встановлене законами України право на вільне використання місць загального ко ристування, якою є такий проїзд. Таким чином ось уже майже вісім місяців ФОП Степаненко регулярно завозить своїх бійців, вони знову й знову замуровують наскрізний проїзд та ведуть будівельні роботи. Вже проведено каналізацію. Між тим, громадські активісти з усього міста щоразу руйнують ці стіни. Виникло та триває силове протистояння, в якому міська влада не на боці своєї громади, котра її обрала.

Грубе нехтування місцевою владою та її помічниками, зазначеними вище, законами України стало однією з передумов усіх тих трагічних подій, що почалися після цього та продовжуються наразі. Чергові захоплення наскрізного проїзду (арки) по вул. Соборності, 27 здійснюються у той же спосіб, що і раніше – силами «тітушок» під прикриттям правоохоронців (слід зазначити, що сестра пана Степаненко є депутатом Полтавської обласної ради, котра у цьому органі влади очолює комісію з добору працівників правоохоронних органів. Співпадіння? Не думаємо.). Наразі в наскрізному проїзді тривають серйозні баталії, які збурили не лише Полтаву. Суспільство стоїть перед вибором: будуть відносини розвиватися на підставі закону, чи знову переможе свавілля бандитів, пов’язаних із владою. Зараз питання про долю арки (власне, про долю справедливості в Полтаві) детально висвітлюється засобами масової інформації України.

Позовні заяви, пред’явлені як ОСББ, так і окремим мешканцями житлового будинку No 27 по вул. Собрності з метою захистити своє право власності, наразі переважно не призначені до розгляду упродовж тривалого часу. Більше того, подані заяви про забезпечення позовів шляхом заборони підприємцеві тимчасово – до завершення судового розгляду вчиняти оскаржувані дії - взагалі залишені судами без реагування, що є істотним порушенням процесуального закону. Згідно з ним, суд зобов’язаний винести ухвалу за подібною заявою негайно, у день її надходження. Не варто замислюватися, чому саме такою є реакція (точніше, відсутність якоїсь реакції) на заяви громадян. Судова система в Полтаві вже давно є кишеньковою для міського голови, про це неодноразово повідомляли у своїх журналістських розслідуваннях різні ЗМІ. Тож, якщо врахувати, що відповідачем у справі про захоплення чужої власності є суб’єкт, котрий тісно пов’язаний з бізнес інтересами Полтавського міського голови, все стає зрозумілим. Тими ж причинами пояснюється і велика активність правоохоронних органів, які також, виконуючи замовлення мерії, б’ють захисників своїх громадянських та майнових прав, порушують кримінальні справи проти активістів і ніяк не реагують на факти рейдерства.

Подібна безкарність міської влади, правоохоронців, суддів не могла не проявитися назовні. Зрештою, жахливий випадок відбувся 5 квітня 2017 року, коли проти активістів, які зібралися біля арки, було застосовано сльозогінний газ, найнята приватна охоронна фірма била людей кийками. Зрештою все скінчилося трагічно: «тітушки» нанесли п’ять ножових поранень одному із активістів – учаснику АТО Кобі Олександру. Інший госпіталізований має вогнепальне поранення. Наразі за життя хлопців борються медики. Все то стало би неможливим, якби компетентні органи в межах своїх повноважень виносили законні та обґрунтовані рішення. Сьогодні ж всі вони виглядають як співучасники злочину – захоплення чужого майна, і можливо – замаху на вбивство.

Ми переконані, що ситуацію в Полтаві виправити простими заходами не вдасться. Умовляння не діють, занадто вже великі пиха та нахабство у полтавського мера. Він давно вважає себе царем і богом у місті, тож ніколи не примириться з думкою, що його владу хтось зможе обмежити, хай той хтось і буде зватися Закон. Власне, такий результат, коли міський голова вступить у серйозний конфлікт із своїми виборцями, який буде розвиватися за кривавим сценарієм, був цілком передбачуваним. Він визначався усім характером попередньої діяльності пана Мамая О.Ф. До книги політичних рекордів України полтавський голова увійшов завдяки тому, що його обрала мером найменша кількість (у відсотковому відношенні) виборців серед великих міст України. На другий тур голосування загалом прийшло 17 відсотків полтавців. А виграти Олександру Федоровичу, який всю попередню каденцію був членом партії регіонів і вірно служив інтересам цієї організації, вдалося лише тому, що його опонент (до речі, від владної партії) набрав ще менше голосів. Як кажуть, виграв не тому, що добре грав, а тому, що суперник грав ще гірше.

Наразі у Полтавській міській рад і створена та функціонує досить дивна коаліція: партія мера (читай, бувші регіонали), БПП та «Батьківщина». Як заявляють національні очільники даних політичних сил, їм і в кошмарному сні не насниться подібне об’єднання на загальнодержавному рівні. Але реальність на місцях абсолютно інша. Тут не до ідеологічних розходжень, адже гуртом легше дерибанити майно громади. Так значно ближче до корита. От і зважте, панове, що держава та її регіони – то «дві великі різниці». І реформи в країні запрацюють лише тоді, коли вони будуть діяти у всіх великих та маленьких населених пунктах, а не спостерігатися з вікон ваших владних кабінетів.

З урахуванням викладеного досить логічним, хоча і неприємним для полтавців, є той факт, що міська рада найдовше опиралася громадській ініціативі щодо позбавлення звання почесного громадянина Полтави ворога України Кобзона (дане питання довго блокувалося мером-регіоналом), міський голова категорично виступав проти зведення в Полтаві пам’ятника Мазепі (саме з цим містом пов’язане ім’я людини, зображеної на десятигривневій купюрі), та проти знесення пам’ятника Леніну. Не виключено, що полтавський мер саме то му «віджав» майно – наскрізний проїзд у мешканців багатоквартирного будинку по вул. Соборності, 27, що дізнався про задуми ОСББ створити у цій арці галерею, присвячену героям майдану та АТО (хоча більш логічно виглядає версія про банальний матеріальний інт ерес мера від цієї оборудки).

Далі терпіти подібну наругу з боки купки місцевих дільців від влади вже не можна. Річ йде про те, має Україна перспективи колись стати демократичною, соціальною та міцною своїми регіонами державою, чи скотиться до попереднього стану у болото містечкової корупції та свавілля. Поки що, принаймні у Полтаві, розвиток подій свідчить про більшу вірогідність другого варіанту. Між тим, людям все ж хочеться хоча б побачити, як то «жити по-новому». Тому звертаємося до вас панове з конкретними вимогами як до державних діячів, котрі мають відповідні повноваження та можливості (у разі бажання) змінити ситуацію не лише в конкретному місті, а у країні в цілому. Бо, переконані, події в Полтаві лише віддзеркалили загальне становище у країні, та й то лише тому, що влада виявилася занадто злочинною та не адекватною.

Тож звертаємося до Вас, пане Президенте України як до гаранта Конституції та дотримання громадянських прав, передбачених даним документом, з вимогою використати належні Вам досить широкі повноваження та у законний спосіб забезпечити охорону та правовий захист власників житлових приміщень від самоуправних дій місцевих керівників-бандитів.

Звертаємося до Вас, пане Генеральний Прокуроре України з вимогою відкрити кримінальне провадження (внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань) та розпочати розслідування за фактами захоплення (привласнення) чужого майна, що знаходиться у м. Полтаві по вулиці Соборності, 27. Як відомо, рейдерство є видом організованої злочинної діяльності, що передбачає вчинення низки злочинів, пов'язаних спільним умислом на протиправне захоплення чужої власності, поєднане з використанням неправосудних судових рішень та корупції у правоохоронних органах. Це, насамперед, злочини загальнокримінальної спрямованості (шахрайство, підробка документів тощо), службові злочини (зловживання владою або службовим становищем, перевищення службових повноважень, хабарництво тощо), злочини проти правосуддя (постановлення завідомо неправосудного рішення, ухвали або постанови тощо). Саме вказані протиправні злочинні діяння мали місце за фактами, викладеним и вище. Просимо вважати дане звернення офіційною заявою, вчиненою у порядку ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України.

Звертаємося до Вас, пане Міністре внутрішніх справ України з вимогою провести перевірку діяльності органів правопорядку м. Полтави, підконтрольних Вам, та прийняти суворі дисциплінарні та кадрові рішення щодо винних осіб. Як вбачається, керівництво полтавської поліції вступило в змову з місцевою владою (не виключено, що така змова носить корупційний характер) з метою забезпечити силовим шляхом виконання злочинних рішень.

Звертаємося до Вас, пане Голово Верховного Суду України з заявою наступного змісту. Оскільки судді Октябрського районного суду м. Полтави, а надто – керівництво Апеляційного суду Полтавської області міцно пов’язані особистісними, вірогідно діловими відносинами з Полтавським міським головою, вирішення судових спорів за позовами до міської влади, як показує практика, є ускладненими у часі (приміром, забезпечувальні ухвали, які мають виноситися негайно, взагалі не виносяться судами), а прийняття законного та справедливого рішення у цих судах – неможливе. В зв ’язку з цим просимо витребувати цивільні справи, пов’язані з вимогами мешканців будинку No 27 по вул. Соборності, 27 про захист своїх майнових прав (справи No 554/2175/17, No 554/2104/17 та інші, які не мають номера, бо взагалі не прийняті до розгляду, хоча позови пред’явлені майже місяць тому) та призначити їх до розгляду в судах іншої області.

Звертаємося до Вас, пане Голово Верховної Ради України та Голово Полтавської обласної державної адміністрації з вимогою ініціювати (порушити) питання перед Верховною Радою України про призначення Верховною Радою України позачергових виборів міського голови Полтави та організувати обговорення даного питання та надання висновків відповідного комітету Верховної Ради згідно з правилами, прописаними у ч. 9 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Наразі судами України прийняті численні рішення, якими встановлено незаконність дій Полтавської міської ради та персонально міського голови. Але навіть після таких рішень, вони просто ігноруються міською владою та жодним чином не виконуються. Більш детально про це та копії рішень можуть бути надані контактною особою за даним зверненням.

Нарешті, звертаємося до усіх небайдужих громадян України, жителів великих і маленьких населених пунктів, до прогресивно налаштованих депутатів місцевих рад та Верховної Ради з проханням підтримати це звернення до влади. Адже проблеми, підняті нами, в тій чи іншій мірі притаманні будь-якому населеному пункту. Позиція громадськості, а відтак і реакція влади на цю позицію покаже, будуть дотримуватися конституційні права пересічних громадян у цій державі, чи ні.

Підписалися:

Контактна особа: Муляр Лариса Анатоліївна, адреса: 36020 м. Полтава вул. Соборності, 27 кв, 56.