Мешканці Опішні просять В’ятровича перевірити правомірність перейменування вулиці

До редакції «Полтавщини» надійшов лист від мешканців смт Опішня з проханням опублікувати їх звернення до директора Українського інституту національної пам’яті з проханням Володимира В'ятровича перевірити правомірність перейменування вулиці Заливчого. Якщо коротко, то проблема в тому, що інститут визнав, що вона підлягає перейменуванню, через те, що Заливчий брав активну участь у встановленні радянської влади. Разом з тим, Полтавський держархів надав дані, відповідно до яких Заливчий не був комуністом.

Останнім часом в селищі Опішня, що на Полтавщині склалася незрозуміла ситуація щодо перейменування вулиць та провулків. Опішнянський селищний голова Педченко С.Р. разом з директором інституту керамології — відділення інституту народознавства НАН України, доктором історичних наук Пошивайлом О.М. практично кулуарно, ігноруючи громадську думку, перейменували 35 вулиць та провулків. Як результат, більшість топонімів отримали назви, пов’язані з Національним музеєм — заповідником українського гончарства у Опішні або, взагалі, не пов’язані з Опішнянським краєм.

Зокрема, Провулок Заливчого названо — Керамологічний, а вулиця Заливчого матиме назву Явдохи та Гаврила Пошивайлів — опішнянських малювальниці та гончара (бабусі та дідуся директора інституту керамології — відділення інституту народознавства НАН України, доктора історичних наук Пошивайла О.М.)

На переконання жителів, які проживають на вищезазначеній вулиці та провулку, ці об’єкти топоніміки не підлягають до перейменування відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістинного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

З цією метою, жителі селища звернулися до інституту національної пам’яті з проханням, у межах своєї компетенції, надати відповідну інформацію та рекомендацію щодо правомірності перейменування вулиці Заливчого, смт Опішня, Зіньківського району, Полтавської області.

Український інститут національної пам’яті, в особі першого заступника Голови А.Шпак, дав наступну відповідь.

«...Вулиця Андрія Заливчого — названа на честь Заливчого Андрія Івановича (1892-1918) — особи, яка брала активну участь у встановленні радянської влади (член лівого крила Української партії соціал-революціонерів, яке підтримувало „радянську форму“ влади та співпрацю з більшовиками. У 1918 р. — член Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету, утвореного ЦК КП(б)У, організатор червоноармійських та червонопартизанських загонів на Житомирщині, Харківщині, Полтавщині).»

У свою чергу, паралельно, вуличні активісти звернулися до Державного архіву Полтавської області. Звідти також надійшла відповідь, яка абсолютно відрізнялася від відповіді посадових осіб Інституту.

«У науково-довідковому фонді Державного архіву Полтавської області виявлено такі відомості про Заливчого Андрія Івановича:

Заливчий Андрій Іванович (14.10.1892, с. Міські Млини, нині Зіньківського району Полтавської області — 13.12.1918, м. Чернігів) — політичний діяч, письменник, публіцист; член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки.

Народився у бідній селянській родині. З 9 років вчився у місцевій церковно​парафіяльній та в Опішнянській міністерській школах, середню освіту набув у 1-й Харківській чоловічій гімназії, де навчався на приватний кошт місцевого мецената за інтелектуальну обдарованість. У 1913 р. вступив на юридичний факультет Харківського університету. Захопившись за гімназійних років революційною діяльністю, в університеті став одним із керівників студентського руху Харкова. З ініціативи українських есерів таємні молодіжні гуртки об’єднались в Соціалістичну юнацьку спілку і А. Заливчого було обрано до її ЦК. Він був одним із лідерів масового студентського виступу, що почався в університеті наприкінці 1915 р. на ознаку протесту проти відправлення на фронт неблагонадійних студентів. За це був засуджений до довічного заслання в Тургайському краї (Казахстан). Там займався літературною роботою, зокрема, перекладав з польської мови.

У березні 1917 р. повернувся в Україну. Працював у Зінькові Полтавської губернії, де створював земельні комітети. Редагував газету «Зіньківська народна управа», був обраний членом повітової управи. На початку травня 1917 р. брав участь у роботі Харківського губернського селянського з’їзду. За його доповіддю з національного питання з’їзд ухвалив резолюцію про «конечне установлення національно-територіальної автономії України».

На І всеукраїнському селянському з’їзді А. Заливчого обрали членом ЦК Селянської спілки, членом Центральної Ради. Він належав до Української партії соціалістів революціонерів (УПСР), входив до харківського осередку партії, був одним із засновників так званої фракції лівобережців. І хоча формально не належав до групи змовників лівоесерівського блоку, що намагались на початку січня 1918 р. зліквідувати владу Української Центральної Ради та використати союз із більшовиками для проголошення в Україні більшовицької влади, він підтримував політичну орієнтацію лівого крила УПСР. На Полтавському губернському з’їзді рад 25 лютого 1918 р. А. Заливчого було обрано головою президії Полтавського губвиконкому.

У травні 1918 р. увійшов до складу Українського революційного комітету, який керував підготовкою повстання проти гетьмана. Як член ЦК УПСР (боротьбистів) інспектував повстанські загони на Житомирщині, Харківщині, Полтавщині.

У листопаді 1918 р. Укрповстанком відрядив його до Чернігова для організації антигетьманського повстання. Керуючи бойовими діями, А. Заливчий загинув 13 грудня 1918 р.

Автор циклу новел автобіографічного змісту «З літ дитинства», надрукованих після смерті в одеському альманасі «Червоний вінок» (1919 р.). В 1929 р. у бібліотеці газети «Пролетарська правда» вийшла книжка «Дитинство. Автобіографічні новели».

Підстава: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. — Київ, 1998. — С. 95-96; Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «Літературна Полтавщина» // Архіви України. — 1965. — № 5. — С. 99.»

На нашу думку, відповідь першого заступника директора Українського інституту національної пам’яті Шпака А. є упередженою, заангажованою, яка не відповідає історичній правді та є підґрунтям для народження нового історичного міфу.

По перше. А.Заливчий ніколи не був членом Української партії соціал-революціонерів. Він був членом Української партії соціалістів-революціонерів. А це дві різні партії. Тим більше він ніколи не був членом ЦК КП(б)У.

По друге. Українська партія соціалістів-революціонерів- боротьбистів (комуністів) — українська політична партія. Як всеукраїнська політична організація УПСР організувалась у квітні 1917 р. внаслідок об’єднання окремих гуртків і груп есерів, котрі існували в Україні з 1905 р. До керівництва партії входила переважно студентська молодь, зокрема, М. Ковалевський, Т. Ковалів, В. Залізняк, О. Севрюк, П. Христюк, М. Шраг. У програмі УПСР поєднувались національні інтереси з ідеями ліберального народництва. Партія з перших кроків діяльності висувала ідею національно-територіальної автономії України, стояла на ґрунті безкласовості української нації, націоналізації великих земельних володінь, популяризувала принципи дрібно-селянського господарювання. Визначальним питанням революційних перетворень партія вважала національне, а своєю кінцевою метою ставила завдання побудови Української незалежної самостійної держави.

«...У березні 1919 року організаційно оформилась на 5 з’їзді УПСР у Харкові в Українську партію соціалістів — революціонерів — боротьбистів (комуністів).»

Підстава: Панченко П. Українська партія соціалістів — революціонерів — боротьбистів (комуністів) // Довідник з історії України (А-Я): Посібник для середніх загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Генеза, 2001. — С.934,935.

Звертаємо Вашу увагу, шановні посадові особи інституту пам’яті, що Заливчий загинув у грудні 1918 року і він фізично не міг брати участь у переформуванні УПСР в Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів).

По третє. У листі не вказано причини співпраці з більшовиками. За інформацією різних історичних джерел можна припустити, що співпраця була пов’язана з тим, що Заливчий був політичним, ідеологічним та соціальним антагоністом П. Скоропадського та німецької окупації України у 18 році XX століття. Відразу по зміні режиму Скоропадського почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявляючи при цьому самовідданість та організаторський хист.

По четверте. Нагадуємо, що історія (від дав.-гр. іаторіа — оповідь, переказ про відоме, досліджене минуле) або дієпис — наука, яка вивчає минуле людства, покладаючись при цьому на письмові та матеріальні свідчення минулих подій. У інформації Українського інституту національної пам’яті не вказано — які історичні джерела, архівні чи документальні матеріали, свідчення очевидців використовував дописувач, коли давав таку некомпетентну відповідь.

Так виходить, що Андрій Іванович Заливчий ніколи не був ні більшовиком, ні комуністом.

Таким чином його прізвище не підлягає до перейменування відповідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Шановний Володимире Михайловичу, відповідно до Положення про Український інститут національної пам’яті, основними завданнями підпорядкованій Вам установі є здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті учасників українського визвольного руху, Української революції 1917-1921 років, подолання історичних міфів.

На основі зазначеного вище, беручи до уваги вимоги Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», у межах своєї компетенції громада вулиці та провулку Заливчого смт Опішня, що на Полтавщині просить ще раз розглянути наше колективне звернення та надати відповідну компетентну інформацію (рекомендацію) щодо правомірності перейменування вулиці Заливчого, смт Опішня, Зінківського району, Полтавської області.

На 4 сторінках додатку 73 члени громади поставили власні підписи.

Дарина СИНИЦЬКА, «Полтавщина»