Згадаймо ж тих, кого вже нема з нами, вклонімося тим, хто ще живий

Український народ зазнав у цій війні найстрашніших втрат. Наша нація за роки другої світової війни втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових), про що зовсім не зайвим було б нагадати світовій громадськості ( для порівняння: втрати Німеччини — 6,5‚ Росії — 6 мільйонів).

Маємо гідно вшановувати світлу пам’ять наших земляків, віддавати належне нашим дідам, батькам, сестрам, братам, які стали жертвами жорстокої боротьби двох систем — комуністичної та нацистської. Ці люди свято виконували свій воїнський обов’язок, вони захищали нашу Батьківщину і у випадку потреби, не вагаючись, готові були віддати — і віддавали! — найдорогоцінніше — своє життя в боротьбі з нацизмом. Їх імена, їх страждання і подвиг мають вічно бути у серцях нащадків.

Жертви нацистського терору

Не стояли осторонь відзначення Дня скорботи і вшанування жертв війни й активісти Полтавської обласної організації політичної партії «Українська платформа». Завітали вони до ветерана Великої Вітчизняної війни та праці, безпосереднього свідка та учасника подій тих днів — Любові Яківни Абросімової, яка до того ж відзначає у цей день своє 87-річчя. Тобто 22 червня 1941 року їй виповнилося 18...Трагічна насмішка долі над повноліттям, яке мало запам’ятатись надіями, мріями, бажанням жити, а сталося зовсім інакше...

... «Як запам’ятався мені червень 1945 року? Я закінчувала Решетилівську десятирічку. Вже було складено останній іспит, оцінки — лише відмінні, 21 червня — випускний вечір, ось нарешті на руках атестат і похвальна грамота. Було радісно — попереду доросле життя, у якому планувала втілити у життя мрію стати вчителем, і сумно — останнє «прощавай» школі, остання подяка вчителям. Пізно вночі пішки пішли додому у село, а це — 20 кілометрів і вже на світанку, стомлена і якась розгублена, переступила рідний поріг. За кілька хвилин вже була у ліжку і заплющуючи вже очі згадала-подумала — отже день народження мій вже сьогодні, мама спече пиріг з вишнями, прийдуть друзі... 

Прокинулася пізно... Надворі яскраво світило сонце, але з ночі лишився неприємний осад — наснився сон — небо усе, від краю до краю, вкрите маківками церков і хрести, хрести... І тільки багато років потому, переглядаючи по телевізору документальний фільм про війну, виплив перед очима той сон: показували наліт фашистської авіації... чорні хрести від краю до краю небосхилу....

Для Любові Яківни день народження завжди трохи сумне свято...

Радіо в нас тоді не було, телефону — теж. Лише під вечір, коли повернувся з райцентру старший брат, блідий, схвильований, не промовив-видихнув слова: «Війна...! Німеччина напала на Радянський Союз, о четвертій годині вже бомбили Київ, Одесу, інші міста. Є вбиті, поранені...».

Звичайно, вибухів тих я не чула — проспала, та, мабуть, їх у нас і не було чути. Вже за три дні село проводжало на фронт чоловіків, попрощалися і ми з братом і сестриним чоловіком, не відаючи ще, що то — назавжди. Не повернулися до своїх сімей і всі хлопці нашого 10-А... А один із них — Володя Корячко став Героєм Радянського Союзу. 

Ворог просувався швидко, користуючись раптовістю нападу, але у людей ще жевріла надія на те, що його далеко не пустить наша армія. Але сталося інакше. Терміново почали евакуювати на Схід заводи, фабрики, трактори, комбайни, худобу — щоб не дістались нападникам, а потім і людей. В одну з груп, що евакуювались, потрапила і я. Їхали машиною, йшли пішки довго і нарешті прибули до Сталінграду. «Юнкерси», як чорні круки, щодня бомбили місто, ворог рвався до Волги. Далі нас потягом переправили до Сибіру, надали роботу тим, хто міг працювати. 

І лише коли радянські війська почали визволяти Україну, повернулась у рідні краї. Нове місто роботи — Південна залізниця, посада — начальник відділу кадрів 7-го відділення служби руху. Ми відновлювали рух поїздів, тих, що везли на фронт танки, зброю. солдатів, а з фронту — поранених в тил. Увесь час фашисти бомбили наші міста, зокрема залізничні станції. Довелося бачити страшні речі — кров, руїни, загиблих, гинули і мої колеги — залізничники. 

За участь у війні маю, крім медалей, два незвичайні знаки — «Ударнику сталинского призыва» та «Почетный железнодорожник». Пам’ять про ті жахливі роки жива й досі«.

Ось такою вийшла розповідь Любові Яківни, яку ми уважно вислухали, немов би перемістившись у часі в ті роки.

Маємо пам’ятати також, що й визволення України відбувалося страшною ціною життя наших юнаків, котрих масово мобілізовували у місцевостях, де котився фронт, і ненавченими, подеколи, навіть, не перевдягненими й неозброєними, кидали у бійню, нищили, щоб завтра наловити нових.

Вічна пам’ять Героям

Активісти організації «Українська молодіжна платформа», вшановуючи гідну пам’ять тих наших людей, хто громив нацистів, поклали квіти до Меморіалу Солдатської Слави, що у Полтаві; схиляючи голову, подякували Любові Яківні за мужність та самовіддану працю у роки війни, вручили їй подарунок до дня народження.

Також молоді люди взяли участь у проекті «Листи із 41-го», у рамках якого стоїть завдання розшукати людей, котрим було написано, але не надіслано листи у далекому 1941 році радянськими воїнами. Така можливість випала зокрема в зв’язку з поверненням до України із Австрії 1186 листів радянських громадян (в основному військовослужбовців), захоплених німцями у 1941 році у Кам’янці-Подільському. Зазначені листи знаходяться у Музеї Великої Вітчизняної Війни. Музеєм проводиться акція із повернення листів (спеціально підготовлених копій) родичам, знайомим та близьким тих, хто їх надсилав. Вже знайдено декілька осіб у Полтавській області, що мають відношення до людей, яким було адресовано листи, наразі ведеться перевірка. Погодьтеся, як зворушливо отримати листа, який йшов безкінечно довгих 65 років!

Не забудьмо ж тих, хто здобув Перемогу, вшануймо пам’ять Героїв, згадаймо тих, кого вже нема з нами, вклонімося тим, хто ще живий.

Прес-служба партії «Українська платформа»