Абсолютно неймовірна історія двох ворогів

22 червня — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. 69 років тому цього дня розпочалася Велика Вітчизняна війна. У переддень трагічної дати ми вкотре звертаємось до теми, яка не втрачає своєї актуальності, бо пам’ять про ті події жива, і ця пам’ять — як засторога сучасникам: не дайте розпалити полум’я нової війни!.. Серед нас ще немало учасників бойових дій, які діляться спогадами з нащадками, а хто відійшов за межу вічності — залишив інформацію з перших уст про пережите й побачене на тій війні, перш за все, своїм дітям і внукам. А вони передадуть цю пам’ять наступним поколінням.

76 тисяч вояків відправила на фронти Великої Вітчизняної війни полтавська земля. Серед них були дідусь і батько Євгенії Сторохи — нині наукового співробітника Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського. Один, котрий потрапив на фронт 17-літнім, повернувся поранений, другий пропав без вісті. В родині збереглися пожовклі трикутники — листи з фронту...

Євгенія Стороха

Євгенія Всеволодівна розповіла абсолютно неймовірну історію — я дуже багато читала і слухала про війну, але подібного ще не чула.

— Мій батько приписав собі рік, щоб швидше піти на фронт, — розпочала розповідь пані Євгенія, — мабуть, у цьому молодь вбачала якусь романтику. Воював він на Ленінградському фронті.

Уже в мирний час у нього на металевому гнутому бильці ліжка (в шістдесяті — сімдесяті роки минулого століття ще були такі меблі) увесь час висіла якась мініатюрна фігурка...

Батько Євгенії помер молодим — причиною тому були фронтові рани. За кілька років до смерті він розповів дочці, що то за фігурка і звідки вона у нього.

...Одним кільцем стояла німецька, другим — радянська армії. Наші бійці, серед яких був і Всеволод (у майбутньому — батько Євгенії) дуже відірвалися від своїх тилів, голодували. Якось Всеволод сидів у окопі, а потім не витримав — поповз у поле: «Може, якийсь овоч знайду». Повзе, і бачить село. У крайньому дворі наткнувся на погріб і зацікавився: що там може бути?

«Світлого дня в темний погріб упевнено спускаюся. Коли очі трохи звикли до темряви — побачив перед собою... німецького солдата з автоматом наперевіс. У мене рушниця — за спиною, у нього автомат — у руках. Стоїмо одне проти одного, дивимось... Раптом він знімає з шиї на нитці фігурку і зі словами «Матка Боска» одягає мені на шию. А потім каже: «Век!», — розповідав батько Євгенії.

Виліз тоді радянський боєць із погреба й поповз на свій бік. Фігурку — зображення Богородиці, нитку з якою, мабуть, одягла на шию німецькому солдату його мати, Всеволод беріг усе своє коротке повоєнне життя. Він був контужений, рука не працювала... Але повернувся додому живим, одружився, дав життя дочці, і хоч недовго, та ще топтав ряст.

— Я навіть не запитала: «Чи знайшов ти, тату, тоді харчі?», а запитала лише: «Чи не хочеш ти спробувати знайти того німецького солдата — може, він іще живий?».

Може, він би й спробував, якби йому більше часу було відведено на цій землі. Але війна забирала на той світ своїх жертв навіть через багато років після її закінчення...

А висновок щодо неймовірного випадку, який стався на війні з батьком Євгенії, можна зробити один: усі ми — діти Божі. А серед тих вояків, яких Гітлер погнав на фронт (не всі ж вони пішли загарбувати інші країни добровільно), також були люди.

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»