Як Полтавщина зустрічала вогонь Олімпіади-80: Лубни і Красногорівка

Відповідальним за цю подію був колишній перший секретар міському КПРС Микола Іванович Сурмач. Він пригадує, що Лубни тоді готувалися до відзначення свого тисячоліття. Згідно з планом підготовки було зроблено ремонт автотраси Київ-Харків. У районі «Сільгосптехніки» розширено площу, встановлено кілька панно з емблемою Олімпіади-80 і розвішені транспаранти зі спортивними гаслами. Серед них найбільше запам’яталося: «Еллада — Лубни — 1730 км». Реконструйовано ряд павільйонів колгоспного ринку на вул. Радянській.

Єдиний етап по Українській РСР, коли вогонь везли автомобілями, це відрізок від Києва до Лубен. Пов’язано це з тим, що естафета не вкладалася в графік. Та жителям Полтавщини пощастило побачити це дійство наживо.

Своїми спогадами ділиться миргородчанка Анастасія Дойнікова, яка несла олімпійський вогонь в напрямку Хорола.

Дойнікова: «У Лубни ми приїхали під охороною. В готель, де мешкали, окрім учасників естафети нікого не впускали. До пробігу і після нього не можна було брати з чужих рук напої чи квіти, навіть розмовляти з глядачами. Я бігла через населений пункт Багачка-Петрівська. Протягом всього маршруту стояли тисячі людей, аплодували, фотографували, навіть просили автографи.

Вогонь привезли з Пирятина на бронетранспортері із значною затримкою. Тому організатори намагалися прискорити процес естафети, бо у Полтаві свято повинно відбутися вчасно. Це хвилювання передалося й мені, бо як запалювала факел, то здавалося, що вся рука трясеться. Свій кілометр я пробігла дещо швидше, аніж необхідні 4 хв.15 сек., але красу бігу намагалася не втратити.

Анастасія Дойнікова — факелоносець з Миргорода

Тільки завершуєш естафету, підходять люди, які допомагають тобі безпечно загасити вогонь у факелі. Потім усі факелоносці сідають в автобус, який їде на Полтаву, а саме на стадіон „Колос“.

Під час спортивно-мистецької програми усі факелоносці сиділи на трибуні по обидва боки від олімпійської чаші, де палав вогонь. По завершенні концерту нас повинні були відвезти на Миргород, але вийшов казус: в наш автобус посадили не тих людей. На попутці ми доїхали до Великої Багачки, а звідти пішки на Миргород. Всю ніч, йдучи по дорозі, співали пісень і жартували (тверезі), а на ранок дісталися пункту призначення. За ці кілька днів звикли до охорони, а тут... свобода.

На час Олімпіади-80 я взяла відпустку і продивилася вдома змагання по телевізору від А до Я».

На прохання Оргкомітету Ігор XXII Олімпіади Всесоюзний науково-дослідницький інститут вивчив результати спостережень Московської погоди майже на сто років. Було зроблено висновок, що тепла і ясна погода влітку в Москві буває в другій половині липня — початку серпня. Саме в ці строки було вирішено провести олімпійські змагання. В дні проходження естафети олімпійського вогню через Україну погода майже не перешкоджала процесії, а 12 липня 1980 року, коли його несли територією Полтавщини, була просто ідеальною. Наступного дня, коли в Чутовому наші факелоносці передали вогонь колегам з Харківської області, через кілька годин пішов дощ.

Олександр Роман — факелоносець з Полтави

12 липня близько 14.00 олімпійський вогонь трасою Київ-Харків через Красногорівку ніс вчитель фізичної культури Велико-Багачанської середньої школи Віктор Старков.

Старков: «З Великобагачанського району право нести вогонь Олімпіади 80 отримали Петро Данько, Анатолій Ткачук, Володимир Рищак, Василь Балюк, Віктор Платонов, Василь Шарай, Володимир Дзюбенко і я. За день до естафети в районі Хоролу ми робили контрольний пробіг. Усі учасники до цього пройшли медичний огляд. Спочатку за сценарієм багачанці завершували естафету в Красногорівці, а потім переграли і змістили нас на чотири кілометри вперед.

В день естафети в першу чергу запам’яталися високі заходи безпеки. По дорозі їхали шість машин з мигалками, за ними два КРАЗи, завантажені кількатонними плитами. Вони їхали паралельно одне одному і займали всю ширину дороги, це на випадок вибухівки, або щоб з боку не вискочив автомобіль. За ними знову кілька машин з мигалками, РАФік, де везли запасний вогонь, і лише за ними біг факелоносець. Коли йшла процесія, факелоносця важко було розгледіти. Вся дорога до Полтави була перекрита, на кожному перехресті стояла міліція. Такого місця, де б не стояли люди, край дороги не було. У Красногорівці вогонь зустрічали близько п’яти тисяч чоловік.

Такий вимпел видавали кожному учаснику естафети

Форму та факел залишили усім учасникам пробігу на пам’ять. В наші дні я її неодноразово надягав, коли брав участь у спортивних заходах».

Офіційним постачальником форми для естафети олімпійського вогню була японська фірма «Mizuno». У комплект входили майка, труси, гетри, кросівки й наголовна пов’язка. Загалом весь цей набір коштував державі 160 карбованців. На той час можна було придбати шикарний костюм вполовину дешевше. Форму до Полтави привезли з Києва, в обласне управління внутрішніх справ. Хоча й з усіх учасників естафети знімали мірки, все рівно вийшла плутаниця. Ті факелоносці, які отримали форму першими, практично не мали з нею проблем. Єдине, що було затісним — це труси, тому їх таємно розшивали в полтавських ательє. Для тих, хто в числі останніх приїхав за формою, залишилися кросівки лише 44-го розміру і більші. Вихід був один: напхати вати в носок. Та це лише незначний прокол, узагалі до факелоносців ставилися, як до поважних персон. Ще за два дні до естафети їх розмістили в полтавському готелі «Київ». Обід, наприклад, коштував п’ять карбованців. В раціоні була навіть червона ікра. Біля факелоносців були приставлені представники обкому партії, які постійно цікавилися чи все їх задовольняє.

Запрошення на театралізовано-спортивне свято «Здраствуй, вогонь Олімпіади 80!»

Початок святкової програми на полтавському «Колосі» був запланований на вісімнадцяту годину, але потік людей до стадіону пішов вже по обіді. На концерт роздавали запрошення, але їх біля входу ніхто не перевіряв, щоб не створювати затору. Все рівно у кожного глядача були свої місця, а їх вільних не було. Про театралізовано-спортивне свято «Здраствуй вогонь Олімпіади 80!» та підготовку до нього читайте в наступних публикаціях.

Далі буде...

Володимир СУЛИМЕНКО, «Полтавщина»