Полтавка в Іспанії: «Мене ображало те, що вони не знали, що таке Україна»

Р.П.: Надіє, розкажи, чому ти вирішила навчатися саме в Іспанії?

Н.Р.: Про те, що вчитимуся за кордоном я дізналася від своєї мами. Вона вийшла заміж за іспанця і ми переїхали в місто Ірун. Я закінчувала тут школу, хоча до 10-ого класу ходила в перший ліцей (Полтавський ліцей № 1 імені І. П. Котляревського). Тепер проходжу спеціальні курси перед вступом до університету.

Тут трохи інша система: учень закінчує школу і має 2 роки провчитися в бачілерато на факультеті, який йому до душі. Тільки після цього він може вступати до університету.

Р.П.: Ці бачілерато ти маєш змогу обирати? Чому ти обрала саме цей заклад?

Н.Р.: В місті є багато бачілерато. В мене був вибір, але мені радили саме цей. Плюс до того, тільки в цьому бачілерато є художній напрямок, і я чула багато позитивних відгуків про нього.

Бачіерато

Р.П.: Що потрібно було здавати для того, щоб вступити сюди?

Н.Р.: Потрібно було мати прохідний бал, тобто доволі добре вчитися в школі. Але це було зовсім не складно, оскільки я приїхала сюди з нульовим знанням іспанської і змогла закінчити школу з відмінними оцінками.

Також це залежить від того, на який напрям ти хочеш вступати. Наприклад, щоб пройти на математичний напрямок, потрібно бути практично відмінником.

Р.П.: А скільки часу пройшло від твого приїзду в Іспанію і до закінчення школи? 

Н.Р.: Я приїхала і тут же пішла у останній клас. Викладачі подивилися на мої оцінки і кількість предметів, які я проходила в ліцеї в Полтаві. Цього було достатньо.

Р.П.: Що найцікавішим є для тебе у навчанні тут?

Н.Р.: Спілкування з іноземцями — мені дуже подобається говорити іспанською, дізнаватися нове: культуру, звичаї, людей. Це дуже цікаво.

І трохи практики англійської, коли їздимо до Франції.

Р.П.: Що б Ти назвала найскладнішим моментом під час переїзду за кордон?

Н.Р.: Адаптуватися. І не плутати свою країну з тою, в яку приїхав. Іноді все буває цілком навпаки, тож варто позбавитися всіх стереотипів.

Потрібно бути відкритим і сприймати все як є.

Р.П.: А що було незвичним, коли опинилася в Іспанії?

Н.Р.: Ровесники і їх ставлення до всього.

Перший час (та і зараз трохи) мене дуже ображало те, що вони абсолютно не знали, що таке Україна. Навіть не знали, де вона знаходиться. Не бажали вчитися і дізнаватися щось нове. Це кардинально відрізнялося від того, що я бачила і знала на Батьківщині.

Місто Ірун | Фото: Армандо Лобо

Р.П.: Чому ти обрала саме художній факультет?

Н.Р.: Я малюю скільки себе пам’ятаю, мабуть, з 4 років. Я мріяла пов’язати своє життя з мистецтвом. 

В Полтаві я вчилася в ліцеї теж в художньому класі. Плюс школа малювання.

Так що я була дуже розчарована, коли дізналася, що «творчих людей» вважають за тих, хто просто лінивий або не розбирається в математиці.

Намагаюся виправляти це, влаштовуючи виставки. Сподіваюся, що трохи допоможе.

Р.П.: Можеш розповісти трохи детальніше про виставки? Тобто, ти намагаєшся брати активну участь у громадському житті міста?

Н.Р.: Не зовсім. Вони проходили саме в школі чи в бачілерато. Але сподіваюся, що в мене з’явиться можливість виставитися десь в громадському місці, показати, що іспанці помиляються щодо творчих людей.

Р.П.: Як Тебе прийняли іспанські учні в школі і тепер — в бачілерато? Чи є в них якась настороженість (упередження) до людей інших національностей?

Н.Р.: Спочатку ми жили на півдні Іспанії. Там діти дуже відкриті і готові допомагати тобі, щоб не сталося. Вони дуже люблять поговорити, обожнюють гуляти і святкувати.

Зараз ми на півночі. Ці учні трохи закритіші до іноземців. Вони намагаються уникати нас. Нічого поганого не роблять, але і не надто приємні. Проте все ж добре до мене відносяться.

Р.П.: Що б ти порадила молодим полтавським абітурієнтам, які б може й хотіли здобути вищу освіту в Іспанії, але не наважуються на це?

Н.Р.: Вони мають чітко визначатися з університетом. І краще, щоб це було десь в Мадриді, щоб не було великих проблем з мовою. Бо на півночі Іспанії в університет без знання мови басків не вступити. Там це національна мова, яку вважають набагато важливішою за іспанську («кастейяно»).

Або Барселона з її каталанською.

І звичайно ж не варто боятися. Просто будьте з ними привітні і завжди слухайте те, що вони розповідають, підтримуйте розмову і ба-а-а-а-гато посміхайтеся, вони це люблять!

Р.П.: І останнє: чи плануєш ти згодом приїхати до Полтави, хоча б в гості?

Н.Р.: Так, звичайно. Таке відчуття, що вже вічність там не була.

Планую приїхати цим літом в гості. Дуже сумую за друзями і бабусею.

Але жити хотілося б тут. Люди порівняно з нашими відкритіші, і це добре.

Розмову провів Роман ПОВЗИК