Поранені бійці батальйону «Полтава»: Проти нас воюють професіонали, а не шахтарі
Ми побували у лікарні з поліклінікою, яка підпорядковується УМВС України в Полтавській області. Зараз тут лікуються п’ятеро бійців батальйону «Полтава», із чотирма з них ми поговорили. В найтяжчому стані перебуває Сергій Долгополов, який втратив око та отримав інші поранення. В кожного захисника своя історія, свій пережитий шок та моральний стан. Їхні історії тісно переплітаються.
У медзакладі, де лікуються міліціонери, тепло, затишно, помітний ремонт на поверхах і в палатах. За час проведення АТО в медзакладі лікування отримали 16 бійців, тринадцять із батальйону «Полтава», двоє із «Азову» та ще один із батальйону «Дніпро-1». Про це ми дізналися від Олександра Глушка, заслуженого лікаря України, начальника відділу медичного забезпечення ГУ МВС України в Полтавській області. Він наголосив, що на лікування держава кошти виділяє, всім необхідним хворі забезпечені, але кожному із них потрібна психологічна реабілітація, тому із кожним, хто побував у АТО, працює психолог.
Спочатку ми побували у палаті, де лікується Володимир та Олег, які пройшли другу ротацію. Із Володимиром ми були вже знайомі. Вперше зустріли його 17 листопада, коли він відправлявся у складі батальйону «Полтава» в АТО. Там він виконував завдання начальника медбатальйону. На лікування із під Дебальцевого до Полтави він із Олегом потрапили разом 25 листопада. У Володимира стався серцевий напад від пережитого, згадував про це він неохоче:
— Я не спав чотири доби, обстріл постійний, біля нас стояв батальйон тероборони «Волинь», хлопців накрили «Градом». Хлопця по «запчастинах» збирали, розірвало повністю. Ми з ними попрощалися, наступного дня нам нового комбата представили (авт.: замість Іллі Киви — Юрій Анучін). Під час моєї першої ротації були подібні ситуації.
Ми запитали про нинішній моральний стан Володимира, про його сон та чи не бачить він кошмарів від пережитого:
— Сон поганий, але кошмари не сняться.
Олег:
— Кошмарів ми не бачимо, просто потрапили зараз в теплу атмосферу, вона напружує. От ці зміни... Контраст дуже великий.
Олег в зоні АТО застудив нирки, служив на блок-постах.
— Донецькі вітри дуже непривітні. По-перше, там пилюка і вітри набагато сильніші, ніж полтавські. На блок-пості потрібно постійно, так би мовити, працювати очима, оскільки якщо десь ґаву піймаєш, то поставиш під удар своїх же людей.
— Розкажіть про ворога. Яким він стає із часом, вдосконалюється чи стає слабшим?
Олег:
— Раніше ворог був видимим, а зараз супротивник невидимий. Іде війна артилерії. Закидають нас із «Градів». Як такого прямого контакту зараз немає, вони є, але їх мало. Наше завдання — робота на блок-постах, іде перевірка документів, транспортних засобів, патрулювання по містечках із автоматами, прикриття артилерії. У кожного своє завдання.
— Про які успішно проведені операції можете розповісти?
Володимир:
— За той час, що ми там перебували, встигли обладнати спостережний пост, тобто бліндаж. Обладнали його теплою буржуйкою. Зробили всі умови, щоб там можна було нормально нести службу. Також займалися видачею гуманітарної допомоги місцевому населенню.
Олег:
— Також ми виявляли коректувальників.
— Що ви з ними робите після виявлення?
Олег:
— Ми передаємо їх військовим.
Володимир:
— В основному блок-пости тримають військові, у них там важка техніка стояла. Ми в Ольховатці патрулювали вулиці, нам доручили підозрілих осіб затримувати. І нам виділили сектор, біля шахти тримати оборону зі сторони поля.
— Взагалі із військовими координація дій у вас налагоджена добре?
Володимир:
— В Ольховатці була дуже добре налагоджена. Завдяки нашому командиру роти Валерію Лістюхіну, ми отримали АГСи (авт.: гранатомети), снайперські гвинтівки, боєприпаси. Військові нам допомагають чим можуть, ми їм теж допомагаємо. Виїжджаємо на зачистки місць, де «засвічувалися» підозрілі особи.
— Забезпечення у вас добре, і шоломи кевларові, і бронежилети і харчування, і зброя. Так?
Володимир:
— Ну, завдяки все волонтерській роботі. Ми дякуємо волонтерам за те, що зараз не голодуємо. Звідціля виїздили, то бронежилетами були забезпечені. Частково шоломи там були, а частково із собою везли. В принципі, кевларом були повністю забезпечені. Нам допомагає і Миргород, і Чутове, «Батальйон небайдужих», фактично вся Полтавщина. Теплі речі, буржуйки, інше. Волонтери постійно телефонують нам, запитують, що потрібно. Без волонтерів було б туго. На представлення до нас приїздив комбат наш новий Юрій Анучін. Нам урочисто вручали погони.
— Взагалі, яка атмосфера в батальйоні після зміни керівника батальйону, моральний дух який?
Володимир:
— Піднявся.
Олег:
— Керівника ще багато хто не знає. Його знають зі слів інших.
Володимир:
— Я Юру особисто давно знаю. Людина розсудлива, побувала в боях, знає, що таке окопи, солдатське життя.
— Зміни сприйняли позитивно?
Володимир:
— Більшість так. Дехто із осторогою, оскільки не знають його. Але він єдиний командир батальйону, який виїхав на передову. Це вже про щось говорить. Людина приїхала до нас, запитала про проблеми, намагається їх вирішувати.
— А Кива жодного разу не виїхав?
Володимир:
— Кива жодного, жодного разу не був.
— А де ж він був? Як його роботу можна оцінити?
Олег:
— Кива був, як тут, у Полтаві, для нього жареним запахло. Його тут почали шукати, і він втік у Маріуполь.
Володимир:
— Киву ми майже не бачили. Ото єдиний раз після першої ротації, як ми приїхали, запропонував нам спирту.
— Випити запропонував?!
Володимир:
— Так.
Олег:
— Він сказав нам: «У меня есть спирт, давайте отметим ваш приезд». Це командир нам пропонував.
— З часом ситуація, де перебуває батальйон «Полтава», розпалюється чи стихає?
Володимир:
— Ми телефонуємо хлопцям постійно. Вони говорять, що чотири дні було тихо. Диверсійні групи працюють. Спостерігачі наші різний рух помічають, потім виїздять на місце і знешкоджує їх. Групи доволі професійні, по манерам роботи нагадують дійсно російські спецгрупи. Жодний шахтар розтяжки так не ставить, оскільки вони непомітні. Зброя у них різноманітна. Тобто, проти нас воюють професіонали, а не шахтарі.
Олег:
— Інколи перевершує нашу. «Шмалять» із всіх видів зброї так, що аж шуба на спині завертається.
— В зону АТО збираєтеся повертатися?
Володимир:
— Все буде залежати від здоров’я. Невідомо скільки тут протримають ще, орієнтовно ще тиждень. Хочеться повернутися до хлопців.
Олег:
— Тут нас лікують абсолютно безкоштовно, за медикаменти ми навіть не думали. Все, що потрібно, отримуємо. Тут хоча б за це не думаєш.
Інтерв’ю із іншими бійцями, які лікуються, читайте згодом.
, «Полтавщина»