Боєць із Полтави називає війну наркотиком, яка вигідна лише Америці

Обстріли у селі Пески, що розташоване неподалік Донецького аеропорту, не припиняються вже декілька місяців. З-під свисту куль та вибухів повернувся до додому полтавець, старший солдат Костянтин, який виконує задання при 93-тій окремій механізованій бригаді. Він розказав нам про чотири місяці проведені у Песках, страх та віру, яка приходить коли ти сидиш у окопі по коліна в болоті.

— Костянтине, коли Вам прийшла повістка? Яка була на це реакція ваших рідних?

— 4 квітня мені зателефонували і сказали: «Товаришу, завтра о 5:00 в тебе відправка». Мама сказала — іди служи. Зранку я з речами був у військкоматі. У мене завжди так, якщо мені нудно і хочеться «злиняти» із міста, я іду служити в армію. Це вже вдруге в житті. До цього була строкова служба в автобаті у Житомирі.

— Деякий військовий досвід Ви вже мали.

— Я розумів, що таке «ліворуч», «праворуч» і як складається і розкладається автомат Калашникова. Оце був весь мій військовий досвід.

— Підготовку і тренування пройшли вже у Черкаському, де базується бригада?

— Та яке там тренування?! Я потрапив у взвод матеріального забезпечення. Минуло 45 днів. Мені набридло дивитися на алкоголіків, мужики «закидалися», робити не було чого. Я не п’ю, мені дивитися на це набридло. У мене були товариші, із двохсот осіб повністю непитущих набралося чотирнадцять осіб. З нас зібрали роту швидкого реагування на БТР, стрілки, водії і навідники були. Потім пішло-поїхало, спочатку був Красноармійськ.

— Вам можна було продовжувати сидіти у частині, але Ви вирішили відправитися на війну?

— Так, ми добровільно поїхали, чотирнадцять осіб. Приїхали в Красноармійськ, там був блок-пост 25-тої бригади. Його розбили. При чому, половина смертей спочатку — це через безпечність та пияцтво.

— Наших українських солдат?

— Так. Оскільки начебто розстрілюють їхні блок-пости, а вони ходять, курять, п’ють. Магазин поруч, на військовому автомобілі поїхати туди можна. І місце там було «гибле», оскільки коли ми приїхали займати цей блок-пост, розвантажилися, висадилися і я думав, що через десять хвилин мене хтось «зніме», там снайпери перед тим розстріляли.

— У яких бойових операціях Ви брали участь?

— Ой, дівчино, лише в Песках два рази. Там я просидів чотири місяці під артобстрілами, снайперським вогнем. Коли тільки туди заїхали, було тяжко, жили просто неба.

— Яке забезпечення на той момент у Вас було?

— Нормальні бронежилети нам видали після півтора місяці, які я провів у АТО, в червні. До того у нас були старі радянські 24-кілограмові. А тоді вже привезли НАТОвські якісні бронежилети. Пески ми брали два рази, оскільки перший раз був дуже невдалим. На Пески заходили із трьох сторін, отримали «тирлів». Там не зрозуміло, чи не було наказу, чи вони самі туди поперлись. Їх дуже щільно «накрили» снайпера. Їхало чотири танчики і п’ять БМП-2. Всі там залишилися.

— Всі загинули?

— Так. Чомусь вони поперлися під міст, де їх накрили. Коли іде танк, перед ним має іти піхота, вона його прикриває. Не танк прикриває піхоту, а піхота прикриває танк.

— Після цього в Пески пішла ваша рота?

— Ми вже спокійно зайшли в Пески. Оскільки вони були відкинуті трішки.

— Які завдання там виконували?

— Тримали оборону і дорогу до аеропорту.

— Розкажіть про найгостріші моменти, які змінили вашу свідомість, змусили переоцінити життєві пріоритети?

— Я хрестик почав носити. Коли починає в тебе над головою свистіти, то ти починаєш вірити в Бога. Я не говорю про якісь там штуки, але ти починаєш по-справжньому вірити, не так, як тітоньки, що б’ють поклони.

— З ваших друзів були загиблі?

— Ні. У мене друзі — непитущі і всі дуже хоробрі, це дуже сильно рятує життя.

— Наскільки міцніє чоловіча дружба на війні?

— Там не те що дружба, а нормальний колектив. Кожні тридцять днів я їздив на 5-6 днів додому, оскільки психіка починає трішки здавати від постійного обстрілу. Коли я приїздив, то «тусувався» тільки з тими пацанами, за якими я скучив. Звісно, якщо почнеться якийсь «заміс», я біжу на свою позицію, на свою ділянку стрільби. Коли їхали брати Пески, сміялися із хлопцями в БТРі, консервній банці: «О-о-о, їдемо умирати, ги-ги». Якийсь сміх у нас дивний. Кажуть, можна не їхати другий раз, але як ти не поїдеш?

— Як вас змінила війна?

— А я не міняюся ніколи, я такий, як і був.

— Захищати Батьківщину Ви їхали із патріотичних мотивів.

— Ну так.

— Після пережитого і побаченого патріотичний дух не зник, не з’явилося розчарування у владі, яка так слабо піклується про захисників?

— Ні. Зарплату мені платять, у мене вона хороша. З бензином і патронами у нас проблем немає. З ремонтом техніки — трішки, а їжу і одяг «підганяють» волонтери.

— Звідки волонтери найактивніші?

— З Дніпропетровська. Але ти не помічаєш цю всю волонтерську допомогу.

— Ти виконуєш своє завдання і просто не звертаєш на це уваги?

— Так. Ти приходиш у штаб, о, гуманітарка прийшла. Взяв що тобі потрібно, сала якогось, крупи, тушонку, якщо вона не сильно набридла, і погнав собі.

— Наскільки Ваш ворог професійний?

— Як тільки ми зайшли у Пески, на другий день вони ідуть до нас маленькими розвідувальними групами. І чувак вилітає на дорогу, по ньому стріляють зі всіх стволів, а він лягає на дорогу і стріляє з кулемету по нам. Постріляв, перекотився і втік. Всі думали, що він під чимось (авт.: під наркотиками). Є там толкові товариші. Багато їх полягло біля аеропорту, штурмують його бідолаги цілодобово. У нас тихо, а там постійно «бум-бум».

— Чи були у Вас зустрічі із російськими журналістами, які зробили значний вклад у війну своєю пропагандою?

— Був один раз, коли ми сиділи у частині і вже почали бойкотувати. Тобто війни не було як такої, а пацани сидять на блок-постах. Ми хотіли, щоб нас поміняли на інших, а ми б повернулися коли війна почалася. Я був солідарним із чоловіками, бойкотував і тоді до нас підійшла якась тітонька і запитала в нас чи не хочемо ми дати інтерв’ю російському каналу. Ми її матом накрили і вона пішла.

— Коли Ви повернетесь у Пески?

— Я думаю, що навряд туди повернуся.

— А куди Вас направлять в подальшому?

— А хто його знає. Поїду в частину, постріляємо на полігоні, це два тижні може зайняти, а потім хто знає: Луганськ, Маріуполь, Донецьк?

— Ви не знаєте куди Вас направлять?

— Та звідки. Нам ніколи не говорять, ми коли вперше їхали в Красноармійськ, нам сказали, що їдемо на Маріуполь, це для того, щоб менше теревенили.

— У суспільстві вже сформувалася думка: війна не припиняється, оскільки на ній заробляються колосальні статки із обидвох сторін. На смертях і крові заробляються великі гроші. Ви теж так думаєте?

— Так, америкоси хочуть підігріти руку. Повірте, мені не промило мізки телебачення, я його взагалі не дивлюся. Але комусь це все дуже сильно вигідно. Росія руйнується, долар у них коштує не дешевше ніж у нас, нафта подешевшала до такого ступеня, що ну його на фіг. Вигідно це все одній Америці насправді. Оскільки за безцінь можна буде купити половину наших підприємств, оскільки акції у них просто упали, можна купити половину акцій російських підприємств. Гроші є тільки у Китаю та Америки, яка може їх надрукувати. «Скільки тобі доларів потрібно? Я зараз піду надрукую».

— І чому тоді Росія не припинить все?

— Я сам не розумію. Іноді думаєш, чому вони йдуть убивати своїх пацанів. Можливо, вони убивають тих людей, які можуть у них підняти революцію? Оскільки, як не дивно, в «Правому секторі» воювали два пацана із Росії. Один із Омська, інший ще звідкілясь. Вони починали із Майдану, а потім там їх почали шукати і вони тут залишилися. По накатаній в них поїхало.

— Ви після закінчення АТО чим плануєте займатися?

— Не знаю. Розумієте, війна — це як наркотик, без неї неможливо.

— Наркотик?!

— Серйозно. Дуже сильний наркотик.

— Як ви себе у мирному житті почуваєте?

— Нормально. Але там ти настільки вже починаєш адаптуватися до всього, що тобі стає просто нудно без цього, коли в тебе не свистить над головою, салюти не вибухають.

— Ви не думаєте, що після закінчення АТО Вам необхідна буде допомога психолога?

— Ні. Я абсолютно нормальний, я не змінююсь. Думав, якщо все нормально буде, то можна поїхати миротворцем кудись.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»