У Димитрівську поминальну суботу поминають спочилих
Є особливі дні в році, коли вся Православна Церква з благоговінням і любов’ю молитовно згадує всіх «від віку», тобто в усі часи, померлих своїх побратимів у вірі, так цього року згадуємо їх 1 листопада
Понад шість століть тому, збираючись на битву на Куликовому полі, Дмитро Донський був благословенний на бій з чужинцями ігуменом Троїцько-Сергієвої обителі преподобним Сергієм Радонезьким. У військо Донського по благословенню преподобного Сергія вступили два інока обителі — Олександр Пересвіт і Андрій Ослябля — які полягли в битві, а потім були поховані біля стін храму Різдва Пресвятої Богородиці в Старому Сімеоновому монастирі. Після битви на Куликовому полі (8) 16 вересня 1380 Дмитро Донський, здобувши перемогу над Мамаєм і повернувшись з поля битви, знову відвідав Троїце-Сергієву обитель. Великий князь здійснив в обителі поминання православних воїнів, загиблих у Куликовській битві, і просив Православну Церкви творити поминання щорічно у суботу перед днем пам’яті святого Димитрія Солунського.
По ученню Православної Церкви смерті немає, є лиш перехід, переставлення з цього світу в інший світ... І кожен з нас одного разу вже пережив подібний перехід. Коли в здриганні народження людина полишає затишне лоно матері. Страждає і тріпоче її тіло перед невідомістю і жахом прийдешнього життя... Будь-яка людина, проходячи через період свого розквіту, досягає апогею, а згодом і смерті. Так само страждає і тремтить душа, що покидає затишне лоно свого тіла. Але проходить зовсім трохи часу, і вираз скорботи і страждання на обличчі спочилого зникає, лик його робиться прозорішим, і заспокоюється. У смерті людина розпадається: тіло гине, душа йде до Бога. Душа народилася в інший світ! Ось тому ми й можемо своєю молитвою бажати нашим померлим близьким блаженного упокоєння там, у спокої і світлі, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне... Якщо за життя людина довіряла Богу, слідував заповідям Христа, то зустріч душі людської з Творцем буде виконанням довгоочікуваної радості. Якщо в серці людини віри не було, то може так статися, що після смерті вона і сама не побажає зустрічі, вона буде для неї болісна.
Православна Церква приділяє дуже багато уваги померлим християнам. На кожному богослужінні так чи інакше згадуються покійні, про них моляться щодня і вдома, в пам’ять і про них теж відбувається Таїнство Євхаристії. З точки богословської, що і відображено в богослужбовій практиці, ставлення до спочилих те ж, що і до живих: їх імена в молитвах перераховуються, можна сказати, підряд. Поминання покійних, молитви за них яскраво свідчать про Церкву як про єдину велику сім’ю, очолювану Богом, куди входять і нині живі християни, і померлі, і ангели. Для християн така традиція зовсім природна, більш того, вона являє собою прямий наслідок із біблійного одкровення, яке можна виразити словами: у Бога всі живі. Родинність стосунків є однією з підстав для молитов за померлих. Якщо ми когось любимо, якщо нам хтось дорогий, то як же можна не згадати цієї людини в молитвах і не випросити у Бога милості і прощення гріхів?
, протоієрей Полтавської єпархії УПЦ