26.09.2014 | 18:47

Після звільнення з полону айдарівець мріє будувати свою країну

Тарас Синяговський Тарас Синяговський | Фото: Ілона Чорногор

Тарас Синяговський два тижні перебував у полоні терористів, нам він розповів про критичні миті свого життя та зміни, які в нього внесла війна

Полтавець Тарас Синяговський, доброволець батальйону «Айдар», який два тижні після поранень провів у полоні терористів, нині проходить реабілітацію та допомагає своїм побратимам. Після пережитого, чоловік говорить, що не може дивитися на прапор України без трепету. Про це він розповів нам при зустрічі. Тарас Синяговський кожного дня приходить провідувати пораненого бійця Григорія Модина, який лікується у Полтавській обласній лікарні. На території медичного закладу ми з ним і зустрілися. Зараз у добровольця немає колишнього оселедця на голові, його відрізали в полоні. Спочатку Тарас Синяговський брав участь у подіях на Майдані. Про них він теж розповів:

— В Київ я поїхав після перших смертей у січні. Там я на вулиці Грушевського тягав шини і будував барикади. Тут, у Полтаві, місяць на барикаді жив, потім захворів, від лютих морозів на вулиці. Як вилікувався, пішов у самооборону, виконував громадський обов’язок на блок-постах, співпрацював із працівниками ДАІ.

— Як почалася мобілізація, Ви прийшли добровольцем до воєнного комісаріату?

— Я прийшов добровольцем на початку березня, записався. Правда, я тоді не знав, що буду при військкоматі.

— Які функції виконували там? Скільки чоловіків теж залишили при військкоматі?

— Охорона військкоматі, нас було дев’ятеро. Там ми познайомилися, переважно, займалися формуванням батальйону тероборони: зброю отримували, амуніцію, екіпіровку та допомагали обласному військкоматі.

— І після цього Вам все ж таки вдалося вступити до батальйону.

— Ми вимагали, а нас не відпускали. А потім прийшла із Києва вказівка, що ми знаходимося поза штатом. Після цього ми написали рапорти і нас нарешті відправили на фронт.

— А чому Ви саме до «Айдару» пішли?

— Спочатку ми написали рапорти, щоб перевестися до Кіровоградського ТРО, але потім нам сказали їхати на Луганськ. На фронт, значить на фронт.

— Із Полтавщини скільки вас було?

— Одинадцять.

— Батальйон «Айдар» переважно складається із колишніх майданівців, а чи не було серед вас колишніх беркутівців, чи, можливо, іноземців?

— 90% у нас — це майданівці. Беркутівців я не бачив, бо їх не було. В «Айдарі» Україну захищають українці.

— Військову підготовку, яку проходили перед тим, як взяли до рук зброю?

— Не було там підготовки, ми ж майже на передовій були. Лише декілька раз їздили відстрілювати зброю.

— До полону чим запам’яталися бойові дії, скільки часу брали в них участь?

— Місяць, це з полоном. У червні вночі у караулі було холодно. Запам’яталися шістдесят ополченців, місцевих, які були в нашому батальйоні. Вони отримали зброю і жили вдома. Не боялися, що їм кинуть гранату у вікно. Батальйон себе захищав. А вдома як? Люди виконувала бойові операції разом з нами.

— Ви їм на сто відсотків довіряли?

— Так, вони патріоти. Проросійського населення там 50/50, а може ще й менше. Зараз сепаратисти, які називали себе ополченцями, покидали зброю і просто повтікали, хто в Росію, хто сюди, у Полтаву. Сказали, що вони мирні жителі, біженці, і втекли. А патріоти України залишилися там. Я цим був приємно здивований.

— У полон ви потрапили 17 червня, під час обстрілу танку, які поранення отримали?

— У полон потрапив із Анатолієм Головченком, Миколою Чепігою, Юрієм Крижберським і Олександром Алієвим. Мені кулею легеню порвало під серцем, осколком із гранатомету ліву руку, бік. І ще одну кулю через три тижні знайшли. До контузії ще й сепаратисти били, вкинули в «КАМАЗ», привезли у Луганськ на базу батальйону «Зоря». Там викинули, лежав, багато крові втратив, але свідомості не втрачав, якби втратив, уже б і не вижив.

kylya.jpgКуля, що влучила у Тараса

— Де Вас лікували?

— Викликали швидку, мене відвезли в Луганську обласну лікарню. В реанімації мені зашили легені, руку. Оскільки я не міг самостійно дихати, мене підключили до апарату штучного дихання. Велике дякую лікарям. Потім мене перевели в онкологічний диспансер, він був за парканом головної бази батальйону «Зоря». Як тільки з мене зняли дренажі, повитягували трубки і я став на ноги, нас із Алієвим перевели в камеру, де тримали тиждень.

— У терористів ставлення до добровольців особливо жорстоке, як гадаєте, що врятувало Вам життя?

— Я не казав їм, що доброволець, коли мене затягнули в «зеленку», почали бити і кричати, запитувати хто я і звідки. Інтуїтивно відповів, що мобілізований до Збройних сил України.

— Вас затримали російські війська?

— Думаю, що так. Оселедець мені зрізав кадирівець, один кричав, що він із Петербургу, прийшов фашистів убивати, інший кричав, що він із Краснодара. Половина там були із Росії, це на той момент, коли там було ще багато місцевого населення і вони думали, що переможуть.

— Процес вашого звільнення як проходив? Участь у ньому брала не скільки держава, як волонтер Володимир Рубан.

— Я завдячую моїй сім’ї і Богу. Сім’я якимось чином вийшла на Рубана. За звільнення я буду вдячний йому все життя.

— Після звільнення Ви з ним спілкувалися?

— Ні, він людина дуже зайнята, його телефону у мене немає. Тоді я був не в тому стані, щоб якось обмінятися телефонами, на фоні контузії оглух, ледь дихав.

— Розкажіть про Ваше ставлення до нинішньої влади?

— Після мого звільнення, влада допомогла Рубану зробити Центр звільнення громадян. Критикувати — це ж легко. Зараз багато тих, хто каже, що треба робити. Та люди добрі, якщо такі розумні, підіть і зробіть як треба, станьте комбатом і правильно керуйте батальйоном. Зробіть краще! Не виходить. Я дуже добре розумію наскільки зараз важко Президенту, Кабміну.

— Зараз з’явилося поняття «синдрому АТО», Ви його на собі відчули?

— Так, психологічний вплив відчув. Коли Рубан нас вивозив, нам сказали одягнути мішки на голови, це вимога сепаратистів. Ми проїхали метрів 100-200, Рубан сказав зняти мішки. Їдемо, дивимося і бачимо наш блок-пост. Я там побачив наш прапор, мене накрило, сльози на очах з’явилися.

— Григорій Модин розповідав, що прапор, який висить над його ліжком у палаті, Ви йому подарували.

— Так. Своїм друзям, знайомим я дарую прапори. Григорія я забирав із Харкова.

— Після пережитого, як змінилося ваше життя, ставлення до нього?

— Як в полоні лежав, дивився в стелю і мріяв будувати свою країну. Я повинен це зробити, мені дав шанс, не знаю хто, Бог, мабуть. Тому я намагаюся брати активну участь у політичній партії, допомагати волонтерам. Не можна просто ходити на роботу і ввечері пити пиво з друзями.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»

Суспільство