Полтавський священник бере участь в АТО

Полтавський греко-католицький священник отець Максим вже 2 тижні їздить по обстріляному Донбасу разом з нашими військовими, несучи на собі обов’язок військового капелана. Веде службу для бійців Національної Гвардії, а проживає в самому Слов’янську. Отець Максим погодився з нами поспілкуватися, і розповісти про те, що побачив на цій неоголошеній війні.

— Що вас підштовхнуло і чи вагалися взяти на себе обов’язки військового капелана?

— Я звичайна людина. Страх, перед тим, як їхати на війну, був, але беручу приклад отців церкви, які жертвували своїм життям заради інших, прийняв рішення стати капеланом. Крім того, на все воля Божа. Я одружений священник. З боку батьків і дружини переживання були, щодо мого рішення. Але якби ми слухалися своїх жінок, матерів, то напевно що сьогодні не було б кому захищати свою країну. Не кожна жінка може відпустити свого чоловіка, не кожна матір може відпустити свого сина туди, де на нього чекає небезпека.

— Які обов’язки у військового капелана?

— Це питання складне, одразу важко сказати, воно потребує тривалих міркувань. Я просто скажу, що роблю я. Даю різного роду лекції, щоб розповісти про їхні обов’язки, як зберегти людську гідність, провожу літургії, сповідаю, причащаю, маю різні духовні бесіди з ними. Я виконую роль психолога. Солдатам і офіцерам на війні потрібні такі розмови.

— Молитва на війні допомагає солдатам?

— Ми, священники, на фронті всі спілкуємося. Із нашого досвіду, з нашої власної статистики, там, де є молитва, де є священник, немає жертв. Або якщо вони є, то вони мінімальні. Тут дійсно відбуваються чуда. Тверді атеїсти починають вірити в Бога.

— Вам солдати розкривають душу, про що вони говорять, що їх тривожить?

— Багато солдат одружених, мають дітей. Найбільше їх турбує, як бути з цим, хто подбає про них. Такі проблеми повинна вирішувати держава.

— Як бійці відносяться до смерті?

— Їх не так турбує питання смерті, як те, хто потурбується про їх родину. Для тих, хто вже був у бойових діях, біля кого кулі свистіли, смерть відходить на задній план. Хлопці, які неодружені, кажуть, що їм легше, простіше, вони вільніші.

— Яке в них відношення до ворога, вони його ненавидять?

— Ненависті, я не відчув. Тут є різні розмови, але щоб так прямо сказати, що вони ненавидять тих людей, які стоять з того боку, я цього не помічав. Вони розповідають різні ситуації, коли над ними знущалися, чи над їхніми друзями. Але такого, що вони ненавидять, хочуть помсти, чи ще чогось, що не відповідає людській гідності, я тут не чув.

— Ставлення до Бога у людей на війні змінюється?

— У мене було багато людей, які вперше приступили до сповіді. Я думаю чим ближче до фронту, тим більше людей починає вірити в Бога. З іншого боку, тут є всі необхідні умови, щоб пересвідчитися, що Бог все таки є. Ті, що ніколи не ходили в церкву, або ходили декілька разів за життя, тут починають вірити.

— Службу кожного дня проводите?

— Служу вранці і у вечорі. Крім цього, протягом дня заходжу до хлопців, трохи з ними поговорю, дехто до мене приходить. Тут кожного треба підтримати. Хлопці стають рідними один для одного. Особисто для мене вони стають мої діти, мої брати. Я їжджу по фронту і питаю чи все добре з ними, телефоную кожного дня, переживаю за них як за власних дітей. Тут ми одна велика родина, зі спільною ідеєю, спільними поглядами.

— Багато солдат приходить на божу службу?

— У неділю і свята майже всі солдати приходять, причащаються, сповідаються. Кожного дня по різному, дивлячись які обставини.

— Українські військові відчувають гріх за вбивство ворога?

— Деякі відчувають, тому з цим треба працювати. Я їм пояснюю, якщо до тебе в дім приходить якась особа і починає поводитися, як господар, то ти повинен цього не допустити. Це є твоїм обов’язком. Сьогодні ворог тут, а завтра він може піти далі.

— Якщо ми захищаємо свою землю, вбивство ворога не є гріхом?

— Доктрина справедливої війни є допустима. Щоб вести справедливу війну, треба використати всі дипломатичні шляхи для залагодження конфлікту. Я думаю, наша країна робила все можливе, щоб не допустити кровопролиття, всі шляхи, які тільки могла, навіть, можливо, забагато, інші країни б так довго не терпіли. Сьогодні питання не стоїть вбити чи не вбити, сьогодні стоїть питання, щоб захистити своїх дітей, захистити життя своєї родини. Якщо хтось залізе до тебе до дому, і буде домагатися твоєї дружини, вбивати твоїх дітей, якщо ти скажеш, що гріх, не можна вбивати ворога, тоді ти зробиш ще більший гріх. Ми маємо обов’язок захищатися, навіть якщо доведеться забрати життя у когось іншого.

— В небезпеку у зоні АТО потрапляли?

— Не буду геройствувати. Скажу вам, що у мене фактично тільки один раз були такі обставини. Я служив літургію недалеко біля Луганська, стріляли «Градом», але за декілька кілометрів від нас. Безпосередньо учасником бойових дій не був.

— Трохи розкажіть про ваш побут, де мешкаєте, як проходить день?

— Я мешкаю в різних місцях. Спочатку жив у наметовому містечку, сьогодні вже у Слов’янську. Тут нормальні умови для житла. Роблю виїзди на різні блок-пости, говорю з хлопцями. Говоримо про політику, про історію, про культури, про мистецтво. Тут є дуже багато геніальних людей, кожному в очі вдивляєшся і бачиш світло, гарна особистість, геніальна людина. Так не хочеться, щоб ці хлопці гинули, бо вони є найкращими синами нашої України.

— Часто говорите про політику, що думають солдати?

— Про політику стараємося не часто говорити, але просто не можеш про це мовчати, бо вже дістало. Сподіваюсь, Бог дасть розуму для нашої політичної влади, щоб вона приймала адекватні рішення, що до тих ситуацій, які склалися на Україні.

— Що змусило добровольців іти на війну?

— Знаю багато людей, які мають хороші місця праці, заробляли дуже добре, але пішли воювати, хоча могли б жити добре при будь-якій владі. Звичайно, це є хлопці сміливі. Коли дивишся в їх очі, то видно який вогонь патріотизму, любов до батьківщини в них палає. Вони сміливі, хоробрі, мужні, що тут сказати — справжні герої.

— Багато хлопців у Національній Гвардії з Полтавщини?

— Так. Є з самої Полтави, Лубен, Кременчука. Всі разом служать з київськими, львівськими хлопцями.

— Війна змінила ваше життя?

— Я почав більше любити наш український народ. Побачив квіт нашої української нації. До поки є такі хлопці, то в нас є майбутнє.

— За рідними, що залишилися вдома, сумуєте?

— У мене наскільки насичений графік, що я часом і забуваю їм телефонувати. А потім уже телефонує дружина, батьки. Питають, чи все добре, чи нічого не сталося. Стараюся хоча б два рази на день поспілкуватися. Переживають всі живі люди. Питають чи все добре, чи не чути пострілів.

— З Полтавщини ви єдиний священик, який поїхав на Схід, щоб нести обов’язок військового капелана?

— Мабуть, що так, про інших я не чув, щоб поїхали.

— Православні священники також служать капеланами при українському війську?

— Я тільки зустрічав тут священників греко-католиків. З православними ще не зустрічався. Місцеві священники переважно московсьокого патріархату, але вони до наших військовослужбовців ставляться неохоче. Вони не йдуть на контакт. Чув, що з Дніпропетровщини поїхало 25 священиків київського патріархату, не знаю чи то правда. Я їжджу багато по фронту, але особисто з київським патріархатом, ніде не зустрічався.

Отець Максим сказав, що буде виконувати обов’язки військового капелана доти, доки війна не закінчиться, а на Донбасі не запанує мирне життя.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»