Заслужений юрист України: Хана люстрації або як реалізуються ідеали Майдану

До нас звернувся полтавець Гуйван Петро, кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України із проханням опублікувати його думки щодо люстрації. Виконуємо його прохання.

Ось і дочекалися. Майдан розігнали, причому ті, хто це робив, діяли у найкращих традиціях своїх попередників: спочатку пішли комунальники дебелої статури, за ними міліція з кийками, потім Кличко з журналістами. Історія, як відомо, рухається по спіралі. І якщо якийсь перший одіозний пасаж такого поступу зазвичай оцінюється як чиєсь ноу-хау, хоча іноді і увібране у трагічні форми, то повторення інакше як фарс не виглядає. У 16 столітті московський цар Іван Васильович Грозний раптово відмовився від правління, бо мовляв йому не достає влади справитися з боярами. Він віддав царство татарському царевичу Сімеону Бекбулатовичу і поїхав собі у свою опричнину, прихопивши досить міцну та організовану військову дружину — опричників. Через деякий час (вчені кажуть, не без участі самого Грозного) за ініціативи попів до місця перебування бувшого царя зібралися величезні народні натовпи — просити Івана Васильовича повернутися на трон. Просили уклінно, наполегливо та довго. Нарешті він, розчулений, погодився з волею народу, щоправда, тут же виторгувавши у нього право вести жорстку (насправді — жорстоку) внутрішню політику.

Коли вже через багато років той же народ активно просив у численних зверненнях до Великого вождя покарати ворогів народу, ревізіоністів, куркулів, церковників тощо, мало хто із мислячих людей вірив, що то щиро. Та система працювала і вельми ефективно. Виявляється, вона не втратила своєї актуальності і зараз. Попри те, що наразі уже більшість населення переконана, що то фарс, зрежисований владою, такі постановки, виявляється, проходять з неодмінним успіхом. Так В.В.Путін щоразу «закручує гайки» неодмінно на вимогу найбільш прогресивних представників суспільства. Згадайте «Болотну справу». Нарешті, і в Україні відбулася перша успішна презентація подібного дійства (спроби були і раніше, але Януковичева ідея щодо антимайдану не мала успіху). До «переконливих закликів свідомих киян» та «стурбованих ЗМІ» влада нарешті дослухалася та швиденько розігнала Майдан. Про толерантність методів годі й говорити: влада є влада.

А, власне, чому все-таки донедавна, до свого розгону стояв Майдан? Чи не можна з ними було домовитися спокійно? Виявляється, ні, не можна було. Бо, на відміну від влади, майданівці ще не забули, навіщо вони туди колись прийшли і які обіцянки їм давали нові очільники. Відтак вони проявили принциповість, яку, власне, і обіцяли ще в лютому: підемо тоді, коли в країні відбудуться радикальні зміни.

Однією з таких змін, котрих прагнули і поки що продовжують прагнути ті, хто робив революцію, ті, хто сьогодні воює і хоче, перемігши ворога, повернутися до оновленої України, було і є реальне очищення влади. Очищення від тих, хто бив беззбройних мирних демонстрантів, хто виганяв бюджетників та студентів на антимайдани, хто запроторював учасників протестів до буцегарні, хто розкрадав державні кошти. Між тим, і події минулого тижня з розгоном Майдану це підтверджують, сподівання людей скоріш за все так і залишаться марними. За минулі півроку, здається, лише одна кримінальна справа щодо осіб даної категорії набула розголосу: коли судили харківську лікарку-варвара. Усі інші добре сидять на своїх місцях, або отримують зиск біля цих місць.

Схоже нова влада вже освоїлася у своїх кабінетах, пообвиклася і ніяк не збирається вчиняти таке очищення (люстрацію). То треба було робити відразу, а зараз нові спрацювалися зі старими, стали фактично командою. Тож і не потрібні вже їм сторонні наглядачі з Майдану: посади поділені, майданівцям там місця немає. Переконаність у правильності такого висновку підтверджує і нова редакція Закону України «Про очищення влади». Попри очевидні позитиви статті 4, котра визначає перелік осіб, що не можуть надалі тривалий час займати державні посади, інші положення даного закону мають дуже багато прогалин і неузгодженостей. Мені, як юристу-практику, цілком очевидно, що цей акт де-факто буде мати досить обмежене застосування. Мабуть, це очевидно не тільки мені, то і не дивно, що перше читання відбулося успішно. Інстинкт самозбереження підказав депутатам: документ міг би бути і більш конкретним та виваженим, тож краще вже цей. При цьому, кожен голосувальник перед натисканням кнопки ретельно примірив одежинку закону на себе: чи не торкнеться він мене.

Спробую більш детально проаналізувати прийнятий парламентом у першому читанні закон. Фактично у ньому мова йде про люстрацію, позаяк дане слово на українській мові якраз і означає очищення. Світовий досвід вчинення подібних акцій не такий вже й багатий, але тим не менше — неоднозначний. За великим рахунком, підстави для люстрації у різних країнах обиралися дві. Згідно з першим варіантом такою обставиною визнавалось перебування протягом правління антинародної (тоталітарної, тиранічної — варіанти можуть бути різні) влади на певних посадах у цій владі; за другим варіантом підставою для люстрації є вчинення незаконних дій посадовими особами під час їхнього перебування на певних посадах протягом правління такої влади. Якщо розглядати заборону в подальшому займати державні посади як санкцію за неправомірний вчинок (а це так і є, жодного іншого нормального юридичного пояснення ви не знайдете), то другий варіант не тільки гуманніший, а й конституційніший. Але усім зрозуміло, що пошук провини — це складний та копіткий процес, на який наразі немає ні сил, ні фахівців (адже більшість з останніх у тому самому люстраційному переліку). Тим більше, що за нашого правосуддя даний процес затягнеться на роки, а може, віки. Відтак, був обраний перший варіант: опинився не в тому місці (на посаді) не в той час — отримай кару.

Як би по-різному не оцінювався даний підхід (а голосування у Верховній Раді свідчить, що він влаштовує більшість), другий варіант люстрації категорично не можна відкидати. Бо тоді закон не матиме жодного впливу на подальшу долю тих суб’єктів, що умисно для особистої вигоди, чи частіше за вказівкою або на користь попередньої злочинної влади відбирали у людей бізнес, земельні ділянки, приймали рішення, котрі сприяли крадіжкам грошей у держави, незаконному привласненню її майна тощо. За таких обставин фактичної амністії вказаних персонажів народ ніколи не повірить, панове Депутати, у вашу щирість при обранні першого варіанту очищення.

Між тим, випадки, коли різні владні органи чи посадовці умисно вчиняли завідомо незаконні дії, спрямовані на збагачення попередніх керманичів чи їхніх приспішників, відомі практично кожному, у тому числі й тим людям, що донедавна стояли на Майдані і чекали виконання обіцянок від влади. Не дочекалися, принаймні у цій частині: Закон «Про очищення влади» покарання, хоча б у вигляді заборони займати державні посади, для таких фігурантів не передбачає. Я розумію, що цей крок ризикований для багатьох. Якщо почати розкручувати доведеність фактів правопорушень, можна розкрити такі пласти зв’язків, які призведуть до виявлення причетності осіб, що наразі спокійно себе почувають у новій владі чи бізнесі, і яким жодна люстрація за коментованим законом не загрожує. Але такий крок неодмінно слід зробити, якщо влада хоче відновити довіру народу та його делегатів з Майдану.

У своїх попередніх публікаціях я вже двічі звертався до теми люстрації, і щоразу з критичною оцінкою дій законодавця. Як і передбачалося, закон «Про відновлення довіри до судової системи в Україні» виявився мертвонародженим, попри величезну помпу з боку владних структур та ЗМІ. Зокрема, у тому законі містилася норма про можливість притягнення суддів до кримінальної відповідальності за завідомо незаконне рішення. З огляду на численні недоліки того закону, зокрема щодо суб’єктного складу осіб, до яких передбачалося відновлювати довіру, він, власне, був приречений. Але відверто незрозумілою від самого початку виглядала конструкція, коли в межах дії цього акту передбачалося вирішувати питання про притягнення судді до кримінальної відповідальності. Навіщо створювати нові надбудови, коли відповідальність за завідомо неправосудне рішення передбачена у статті 375 Кримінального кодексу України. Існує і порядок притягнення винних до кримінальної відповідальності, він передбачений у Кримінальному процесуальному кодексі. Тож, поміркуйте, шановні Народні Депутати, можливо, хтось із ініціаторів того закону умисно запровадив дане правило у завідомо мертвому нормативному акті: мовляв, допоки усі сподіватимуться на реальний вступ його в дію, не будуть вчинятися дії, передбачені кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством?

Але ваш покірний слуга вирішив скористатися існуючим правовим механізмом. Є норма закону — стаття 375 КК — відповідальність за вчинення суддею завідомо неправосудного рішення. І є факт такого незаконного рішення, тим більше проти держави Україна. Тож сам Бог велів звести ці два явища докупи. Я вже багато писав про склад цього злочину (до речі, жодної реакції з боку владних, у тому числі правоохоронних структур, не було). Відтак, дуже коротко суть. З певних джерел, з якими я спілкуюся, стало відомо про те, що конкретна фірма, підконтрольна панам Фірташу, Бойко та іже з ними, заборгувала Державній Національній компанії «Нафтогаз України» майже вісім мільярдів грн. Але позови про стягнення даних коштів абсолютно без законних підстав були зупинені господарськими судами аж на два з половиною роки, що дало можливість очільникам компанії-боржника вільно вивести кошти і таким чином нанести Україні збитків на ці вісім мільярдів.

Як відомо, «Нафтогаз України» є найбільшою державною компанією, відтак покликаний бути бюджетоутворюючим суб’єктом. Насправді, останні роки він ледве зводив кінці з кінцями, і українці прекрасно знають чому. Не відають тільки можновладці, тож і було вирішено їм про то нагадати. Мною, як пересічним громадянином, було спрямоване до в.о. Генерального Прокурора України пана О.І Махніцького заяву про злочин. Останній, як у даному відомстві заведено, переправив документ до обласних та Київської міської Прокуратури, аби вони розібралися по суті. Зрештою, не знаю, як для вас, шановні читачі, а для мене абсолютно не були дивними відмови органів прокуратури у порушенні кримінальних проваджень за наведеними у заяві фактами.

Та то ще не все, вказані відмови мною були оскаржені у судовому порядку. Ось так: скарга про вчинення злочину суддею опинилася на розгляді іншого судді! Можна було б і не продовжувати (бо ми знаємо, що чекає особу, котра порушила корпоративні правила), якби не аргументація судової відмови. Вона настільки знаменна, що заслуговує на оприлюднення. Суд відмовив у заяві про порушення кримінального провадження стосовно свого колеги саме тому, що «подібні дії означають порушення конституційного принципу недоторканності суддів». При цьому у рішенні мається посилання на постанову Пленуму Верховного Суду України, який, до речі, нічого такого і не вказав.

Ось так. Існує закон, прийнятий Верховною Радою (ст. 375 ККУ). І паралельно існує позиція наших судів приблизно такого штибу: плювати ми хотіли на ваш закон і тих, хто його прийняв. Все одно ми вирішуємо, що застосовувати, а що ні. І дійсно, смачно плюють. Верховна Рада традиційно (бо не вперше) втирається і продовжує люб’язне співіснування. Якщо екстраполювати даний підхід на інші суспільні відносини, то (немає нічого неможливого) можемо уявити собі ситуацію, коли вищий орган кишенькових злодіїв (сходняк) приймає рішення про незастосовність до «джентльменів удачі» певних статей кримінального законодавства, позаяк це порушує їхні конституційні права на свободу. Звісно, дурниці. Та й крім того, між органами правосуддя та сходняком є одна, але вельми суттєва різниця: одні не можуть вирішувати питання щодо застосування законодавства, інші, навпаки, уповноважені щодо цього. І, як виявляється, чинять це на свій розсуд, особливо, коли йдеться про корпоративний інтерес.

Зрештою, у разі чого, прикриє Конституційний Суд, адже там теж свої. От скажіть, будь ласка, як хтось може довести, що рішення вищого спеціалізованого суду або Верховного суду є завідомо неправосудним. Прикладами таких рішень рясніють форуми українського інтернету. Але довести це — зась. Закон «Про очищення» дані питання навіть не розглядає, можливість розкрити даний злочин у кримінальному порядку, як уже вказувалося, дорівнює нулю. Між тим, рішення вищих судових інстанцій є обов’язковими для подальшого здійснення правосуддя, тож часто неправове рішення змінює надалі усю систему регулювання. Здавалося б, нормальним є звернення до органу конституційної юрисдикції щодо тлумачення тієї чи іншої норми закону з огляду на неоднозначність її застосування саме вищими судовими інстанціями.

Такі повноваження — тлумачення законів — якраз і віднесені Основним Законом до повноважень Конституційного Суду України. Та біда в тому, що даний орган вже давно втратив здатність реалізовувати дану функцію, побоююся, що у його складі вже немає і належних фахівців. Завдяки тривалому пресингу на нього з боку все тієї ж влади він давно перетворився на структуру політичного масштабу. Здійснити аналіз указу Президента — будь ласка. Надати коментар неполітичної норми Конституції чи іншого закону — ні. А як же бути , коли все-таки надходить конституційне звернення, адже на нього слід реагувати. Звісно можна його відкласти надовго, але, зрештою, час розгляду колись настане.

Вихід було знайдено дуже простий. Справу розглядають судді Конституційного Суду, але чи вона ще до них попаде! Не попаде, будьте певні. Бо на вході заява попадає до такого собі цербера (чи такої собі) О.Житник. У цієї особи дуже просте завдання — відфутболити заяву і не дай Боже потурбувати її розглядом шановних суддів, зайнятих більш важливими політичними питаннями. Завдання є, треба його виконувати. І не питання, що в обґрунтування відмови у прийнятті можна наводити абсолютно безграмотні посилання. Скажімо, обов’язковою умовою для прийняття до розгляду конституційного звернення має бути наявність різного правозастосування одного й того ж нормативного правила Верховним Судом України. У поданому нещодавно мною конституційному зверненні щодо офіційного тлумачення однієї із статей Цивільного кодексу було наведено протилежні за змістом застосування даного правила Верховним Судом України, одне від 2010 року, інше — від 2014 року. Що ж пише п. Житник, відмовляючи у прийнятті заяви? Прийняття Верховним Судом рішення від 2014 року означає відсутність різного правозастосування, бо це рішення змінило попереднє, якщо ВСУ знову змінить свою позицію, звертайтеся. Дурість? Юридична безграмотність? Цілком очевидно. Але коли ти служиш у Конституційному Суді, кращої «криші» не треба.

Ось так сьогодні судова влада відгороджується від своїх громадян, а що ви думали, так було завжди, і так, мабуть, буде надалі. В усякому разі, житники знадобляться ще надовго.

Дане питання порушую не вперше. Не тішу себе надією, що хтось із тих, хто має вплив на правотворення в Україні, прислухається до порад і цього разу. Втім, сподіваюсь, щось у нашому суспільстві поступово зрушиться на краще. В тому числі і у царині очищення влади. Варто лиш пам’ятати, що люстрація — це не самоціль. Вона має завершитися необхідним результатом. По-перше, протягом якогось часу у владних структурах будуть відсутні особи, що себе колись скомпрометували, по-друге, за цей період виросте нове покоління чиновників, котрі усвідомлять для себе абсолютно нові стандарти поведінки. Поки що дослідження нормотворчої тенденції не справляє враження, що вона рухається у необхідному напрямку, наразі більш нагадуючи постулат: «ліс рубають, тріски летять».

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»