Боєць батальйону «Азов»: Якщо Росія не введе війська, то війна завершиться до вересня

До початку АТО Юліан Матвійчук очолював Полтавську міську організацію «Свободи». Але тепер він воює у Донецькій області.

— Що вас підштовхнуло стати добровольцем і взяти в руки зброю?

— Такий час зараз на Україні. Я зрозумів, що повинен бути присутнім тут. Не хочу, щоб в Полтаві були такі настрої і небезпека як тут.

— Чи достатню отримали військову підготовку?

— Ми почали підготовку в Києві, під Борисполем, в таборі «Альфи», два тижні проходили вишкіл. Потім поїхали в Бердянськ, ще було тренування, потім нас відправили на Маріуполь. Звідси працюємо по всім точкам.

— Страшно брати в руки зброю, ставати на поле бою?

— Коли був перший бій — було дуже страшно. Коли в твій бік летять кулі, навіть якщо від тебе на відстані 10 метрів, таке відчуття, що пролітають прямо у тебе за вухом. Я, наприклад, гранатометник. В гранатометника відповідальності в два рази більше. На тобі висить 3 ракети, якщо в тебе хтось попаде, то не поздоровиться усім. Перший раз, коли тримаєш гранатомет, боїшся закрутити той детонатор до гранати, боїшся що щось не так клацне, буде вибух, переживаєш за те, щоб граната акуратно лягла. Коли починаються бойові виїзди, граната від гранатомету скочить за пів метри. Реально було перші рази страшно. А потім звикаєш, до зброї страх пропадає.

— Уже звична річ стояти під кулями?

— Так. Ми навіть жартуємо під час бою, історії різні розказуємо, а кулі свистять біля нас. Раніше сиділи всі і мовчали. Зараз уже звикли.

— Як проходить день?

— О 8-й годині ранку прокидаємося. Починається руханка. Руханка — це година різних фізичних вправ. Пробіжки на 4 кілометри, далі лінія вправ. Наприклад 100 разів присісти, 80 віджатися. Після того, як виморилися, в 9:15, 9:30 сніданок. Потім або на чоту припадає якесь бойове завдання, або це виїзд на полігон, або тренування тактики. Після обіду також, бойове завдання, полігон, або тактика. Перед вечерею робимо фортифікації. Кожен індивідуально для себе, це окоп або бруствер. Потім уже лягаємо спати. На 10 вечора уже відбій. Окрім цього усі розписані по постам. Кожен повинен в день 8 годин відстояти на посту.

— Що таке чота, військовий підрозділ?

— Так. Батальйон «Азов» ділиться на центурії, центурія діляться на чоти, чота на десятки. В чоті 20-30 чоловік. Нас, свободівців із Полтави, тут окремий десяток.

— Коли на вас нападає ворог?

— Стандартно о 3-4 ночі. Вчора особливо сильно обстрілювали блок-пост.

— Хто атакує блок-пости, місцеві жителі чи підготовлені військові?

— Ті, що атакують, — це не місцеві. Місцеві сидять десь на базах, охороняють якійсь об’єкти, в конвой їх ставлять. А диверсійні атаки роблять підготовлені бійці. Інколи бачили чеченців, росіян.

— Як проходять ваші бойові завдання?

— Виїжджаємо, патрулюємо узбережжя. Виявляємо звідки терористи нападають. Останній раз були біля Новоазовська. Звідти, від сухогрузів відправлялися човни ворога. Був такий випадок — чекаємо ми ці човни вночі. Випливає під ранок один човен, побачив нас, розвертається від берега і поплив на сухогруз, а сухогруз уже десь пропав. Ми за ним, побачили, і одразу на борт, а він виявився власністю Домініканської республіки, а потрібний вже зник. Не зручно вийшло, але вони розуміють ситуацію. З цими човнами не зрозуміло, або нам щось не розказують, або ми не можемо зрозуміти, куди вони пливуть і звідки. А сухогрузи постійно ходять, ось така диверсійна робота.

— Яка ситуація на фронті, чи часто відбуваються атаки?

— Останнім часом особливо часто. Те, що роблять терористи за останні три дні, — це уже агонія. Вони, я думаю, скоро будуть відступати назад. А нас мабуть передислокують ближче до Донецька. Тут реально вже зачищено терористів, і нічого робити. Треба йти ближче до Донецька, там є робота.

— Як бойовий дух?

— Бойовий дух під обстрілами навпаки зміцнів. В нас десь тиждень не було ніяких бойових дій. Думали, що готується щось грандіозне, — виб’ємо сепаратистів із Донецька і на цьому все закінчиться. Нас готували, тримали, нікуди не випускали. Люди навіть почали нервувати, що сидимо на одному місці. А останні три дні постійні атаки. Почали барикадуватися, а бойовий дух почав зростати.

— Як уживаєтеся з товаришами?

— В мене таке відчуття, що в «Азові» — найкращі хлопці в Україні. З таких колотнеч вилазили живі і неушкоджені... Я їм довіряю реально, можна кожному плече підставити.

— Як ставляться до вас місцеві жителі?

— 50 на 50. Одні допомагають, інші агресивно налаштовані, говорять «Чого ви сюди приїхали». Можуть автомати з рук витягувати. Їм просто треба відключити російську пропаганду. 20 років по російським і українським каналам йшла антиукраїнська пропаганда. Було звеличення російського миру, де ми всі браття, а Росія молодець. І ми реально в це вірили і досі живемо цими принципами. Люди підходять і говорять «От нам вчора сказали, що ви захопили автобус, і людей вивезли на розстріл», і люди реально в це вірять. Один єврей підійшов до нас, води приніс. Спілкується з нами нормально, а потім в нього в голові «закипає» і він говорить" Вибачте, але ми будемо з вами конфліктувати«. Ми питаємо «Чому?», а він говорить «Ну розумієте, фашизм не пройде». У людей планка на цьому стоїть, вклалося в голову і не вилазить.

— Як вам Маріуполь?

— Якщо зупинити пропаганду, Маріуполь буде хороше місто, як Полтава. Він на Полтаву чимось схожий, не знаю чим... можливо зеленню та архітектурою.

— Чи скоро це закінчиться?

— Думаю, якщо Росія не введе війська, то все закінчиться до вересня. Потім звичайно буде невеличка партизанська війна, але то вже несерйозно.

— Рідні переживають?

— Звичайно, що переживають, але пишаються. Постійно телефонують, я кажу, що тут все спокійно. Рідні деяких наших хлопців і не знають куди вони відправилися. Спілкуватися по телефону можна тільки у вечорі. Рідні постійно щось присилають сюди, із речей і поїсти.

— Що у вас змінила війна?

— Ми стали більш рішучими. Тут набагато все простіше, все зрозуміло. В Полтаві політична діяльність виснажує морально, а тут виснажуєшся фізично. В політиці нічого не розумієш, де ворог де свої. А тут простіше набагато, в окопі свої, а по ту сторону — вороги.

— Після того як все закінчиться, будете й надалі займатися політичною діяльністю?

— Ну звичайно, я обрав свій шлях і буду ним йти. Завершимо роботу тут і поїдемо вже в Полтаву займатися тим, що й раніше.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»