Про трагедію на Чорнобилі очима полтавця

Минуло 26 років з дня радіаційного вибуху на Чорнобильській АЕС. 600 000 уражених, 200 000 евакуйованих зі 129 населених пунктів, 30-тикілометрова зона відчуження — такі цифри наводила офіційна статистика.

Чорнобильська трагедія отримала сьомий рівень небезпеки за Міжнародною шкалою ядерних подій (із 8 можливих). Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики (до вибуху на АЕС «Фукусіма-1») як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків, так і за економічними збитками. Чим далі Чорнобиль залишається в минулому, тим більшими стають наслідки в сьогоденні. 7-10 поколінь нащадків матимуть мутації в клітинах тіла, що передаються спадково; уроджені аномалії; мертвих новонароджених та дітей з порушенням розвитку; злоякісні новоутворення; хвороби системи кровообігу, органів дихання, щитовидної залози.

26 квітня 1986 року радіаційний вибух 4 енергоблоку сколихнув Полісся. Реактор став могилою перших ліквідаторів та пожежників. Ситуація на ЧАЕС погіршувалася, бо, незважаючи на руйнівні процеси, у реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні та хімічні (горів графіт) реакції з виділенням тепла, із виверженням протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними території Європи.

Молодого сержанта міліції Калиновського Володимира Івановича (колишнього працівника ДСО) у травні 1986 році відрядили до Чорнобильської зони. Сьогодні він ділиться спогадами про ті страшні дні.

— Чи страшно було їхати, чи думали про можливість залишитися вдома?

— Про те, щоб не їхати, не думав ні секунди. Я був захисником Вітчизни й виконував свій обов’язок. Нам доводили інформацію про стан на ЧАЕС. Я знав про радіацію, але це не зупиняло. У складі другого окремого батальйону патрульно-постової служби від Київського облвиконкому нас направили охороняти 30-тикілометрову зону відчуження. Табір розташовувався в селі Термахівка Іванівського району. Тут ми жили й відпочивали. На роботу в Чорнобиль нас возили спеціальними автобусами.

— Що входило у ваші обов’язки, які об’єкти охороняли?

— Після вибуху три реактори продовжували нормальне функціонування. Люди їздили на роботу, а ми охороняли територію ЧАЕС. Мені довірили бути старшим наряду на КПП «Семиходи»: ми слідкували, щоб не виникало пожеж, територію постійно поливали водою (адже з пилом піднімалася й радіація), перевіряли робочих, контролювали пропускну систему. Людей привозила спеціальна електричка, яка в’їжджала в саму станцію. Пересуватися по території станції пішки суворо заборонялося, розвозка здійснювалася автобусами. Люди в одному одязі ходили доти, поки він не набере певну дозу радіації. На станції кожен одягав робочу форму відповідно до специфіки роботи: біла, зелена, синя. Приносити на роботу дозволялося паспорт, перепустку, дві пачки цигарок, ключі. Дисципліну завжди тримали на високому рівні. Працювали в чотири зміни, тому потік людей був великим. Ми перевіряли перепустки, вилучали заборонені речі. На одяг ставили клеймо з часом і датою останнього дозиметричного контролю, коли доза була граничною, одяг змінювали.

— Володимире Івановичу, чи патрулював ваш наряд територію міста?

— Звичайно, нас відряджали охороняти зону відчуження. У Прип’яті контролювали повернення самоселів, тобто тих, хто повертався назад, не зважаючи на радіаційну небезпеку. Їх було не так багато! Оглядали хати: де виполотий бур’ян — там є люди. Змушені були відвозити їх на КПП.

— Кажуть, що тварини передчувають лихо. Чи зустрічали ви їх у Прип’яті?

— Моторошно було йти весняною молодою Прип’яттю: нові будинки, дитячі майданчики, невеличкі дерева, але ... людей немає, навколо тиша... Ні кішки, ні собаки, ні пташки. Тиша поглинула все, лиш де-не-де руді сосни порушували спокій і сонце пекло в «пеклі». Одного разу в лісі ми зустріли лося, який навіть не боявся, а пильно дивився нам у вічі.

— Що закарбувалося в пам’яті з тих часів? Зараз популярні екскурсії в Чорнобиль. Чи хотіли б ви поїхати подивитися, що змінилося за 26 років?

— Ні, не хочу. Хоча, коли я дізнався про вибух на «Фукусімі-1», готовий був не вагаючись рятувати людей. Пам’ятаю, кладовище техніки в лісі: немов у шерензі стоять нові «Ікаруси», які не проїздили й року, карети швидкої допомоги, пожежні машини, вертольоти. Стоять і вже нікого не повезуть.

— Чула від ваших друзів, що ви ніколи не падали духом і навіть жартували в батальйоні.

— Так, кумедні випадки були. Дізнавшись про приїзд хлопця, який дуже боїться радіації, ми вирішили підняти собі настрій. Дозиметристів попросили обвести крейдою певне місце на його ліжку й причепили позначку «радіація». Спати на своєму ліжку хлопчина, звичайно, відмовився. Насміялися ж ми тоді.

— Як продовжувалася Ваша служба в ОВС далі?

— Після повернення додому я продовжував працювати в ППС, а в 1997 році мені запропонували роботу в Державній службі охорони. Був командиром роти в Київському ВДСО, заступником командира ОБМ по роботі з особовим складом, заступником начальника по роботі з особовим складом. Звільнившись з ОВС, працював на вільнонайманій посаді в службі маркетингу УДСО при УМВС.

— Які маєте особисті досягнення?

— До 20-тої річниці ліквідації наслідків ЧАЕС від Департаменту ДСО я отримав нагороди у 2006 році «За відзнаку», а в 2011 року — медаль «За сприяння ОВС».

Аліна БАЛАГУРА, УДСО при УМВС України в Полтавській області