Мистецтво як спосіб життя подружжя

Дівчина здогадувалася, хто кидав квіти їй у кватирку, яку залишала відкритою на ніч, щоб вивітрювався запах фарб, але вигляду не подавала... Ця романтична історія розпочалася влітку 1980 року, а в січні наступного, 1981, Ігор та Анна одружилися. Ігореві було на той час 25 років, Ані — 24. І ось уже наступного року буде 30 років, як вони разом, у них дорослі дочка і син.

Художня майстерня, де Ігор та Анна працюють разом, знаходиться по вулиці Куйбишева у Полтаві — в будинку, якому 129 років. У зв’язку з тим, що дорогу біля цього будинку щороку насипають, майстерня опинилася в напівпідвалі. Але всередині від того стало лише затишніше, тут панує творча атмосфера, незважаючи на безліч пензлів і фарб, завжди охайно й чисто. В майстерні Ігоря та Ані завжди багато квітів: і на картинах, якими обвішані стіни, і у вазах: тут квітами не лише милуються — їх малюють. Квіткові сюжети сонячні, несуть позитивну енергетику. Ігор та Аня побували разом на кількох живописних пленерах.

У міжнародному пленері на Львівщині, який проходив під патронатом Львівської національної академії мистецтв, брали участь художники з України, Росії, Білорусії, США. Жили й працювали в селі Славському серед живописної природи. Малювати в гори їх возили на джипах.

— Ми ніби в казці побували: музеї, старовинні церкви, водопади, неповторні краєвиди, — говорить Ігор. — На відкриття виставки пленерних робіт приїхало багато колекціонерів з Києва, Львова. Там така увага до художників! Багато років нам навіюють думку, що Полтава — духовна столиця України. Але на Львівщині ми перебували два тижні, і туди приїхало скільки колекціонерів, що художники навіть ховали деякі картини, щоб не продавати, залишити собі. А в Гоголевому пленер тривав двадцять днів, і лише один колекціонер, родом із Полтави, приїжджав туди зі столиці, цікавився картинами.

Організатор пленерів на Львівщині, керівник галереї «Обрій» міста Хуст Йосип Блецка запросив подружжя Величків на ще один міжнародний пленер-симпозіум. Чи задоволені вони, що їздять на більшість пленерів удвох? Аня відповідає:

— Окрім того, що ми — подружжя, ми ще й колеги. Рідко буваємо нарізно. Займаючись однією справою, легше розуміти одне одного. Це так добре — бути друзями, мати спільні інтереси. Хоча і в сімейних союзах творчих людей бувають складнощі: чоловікові може не подобатися, якщо дружина досягла більшого визнання, дружина може переживати, що чоловіковими роботами цікавляться частіше... Але у нас такого не буває.

— Ви їздите на окремі пленери поодинці — для вас не існує такої проблеми, як ревнощі?

Аня: — Ні, абсолютно. Хто не знає, що таке пленери, може, й не розуміє, що художники їдуть працювати. Пленер — це важка, екстремальна робота без вихідних. Ми ходимо там обмазані фарбами, обвішані етюдниками. Сонце пече так, що фарби плавляться, мухи, комарі нападають — однак малюємо. Дощ треба десь пересидіти й закінчити роботу, концентруватися в часі, викладатися на сто відсотків, адже пленер триває недовго. У Славське з однією художницею приїжджав чоловік. Вдома вона довго йому пояснювала, що пленер — це робота, а не розваги, але він її не розумів. Тому був здивований, коли побачив, що художники весь час працюють. Ігор один їздив на пленер у Кам’янець-Подільський, а я — у Дубно. Потім Ігоря запросили в Новгород-Сіверський... Чому б і ні?

Ігор: — Влітку ми живемо від пленеру до пленеру, а впродовж року — від виставки до виставки...

Аня: — Вернісажів багато. Найцікавішими для нас за останній час були Ігорова персональна виставка на Андріївському узвозі в Києві і колективна виставка в червоному корпусі Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, в якій я брала участь.

— Вам зручно працювати в одній майстерні?

Аня: — Ми звикли працювати удвох, так нам комфортніше. Приміщення просторе, місця вистачає, одне одному не заважаємо.

— Ваші син та дочка, ставши дорослими, вилетіли з рідного гніздечка. Чи не жалкуєте, що хтось із них не живе з вами?

Аня: — Ми дуже любимо своїх дітей, а вони — нас. Цілими днями передзвонюємося, коли можемо — зустрічаємося. Ось і недавно їздили в Київ поздоровити з днем народження сина Єгора. Звичайно, ми скучаємо за ним і дочкою Оленкою, але розуміємо, що у дітей має бути своє життя, жити вони повинні окремо від батьків. До них приходять гості, вони влаштовують вечірки... Та навіть на кухні двом господаркам не дуже зручно.

— Між вами невеличка різниця у вікові — один рік. Це також сприяє взаєморозумінню?

Аня: — Те, що ми з чоловіком — з одного покоління, вважаю, добре.

— У пуритан було заборонено одружуватися парам з різницею у вікові більше семи років.

Аня: — Правильно було заборонено! А якщо різниця сім років — вважаю, нехай краще старшою буде жінка: вона старатиметься завжди добре виглядати, пильнуватиме, щоб у сім’ї був лад і гармонія; а якщо старшим на сім років буде чоловік — він повеліватиме, а вона дивитиметься на нього, як на батька...

Ігор: — Я теж вважаю, що різниця між чоловіком та жінкою не повинна бути більшою, ніж сім років. А хто буде старшим — чоловік чи жінка — на мій погляд байдуже.

— А срібне весілля ви святкували?

Аня: — Скромно. Помпезно ми нічого не святкуємо, не любителі банкетів. Нам вистачає виставок — вони відбуваються досить часто. А коли щось і відзначаємо, то в майстерні. Я вмію готувати, але не багато часу трачу на це.

— Певно, кожна сімейна пара переживала більші чи менші труднощі...

Аня: — Наша сім’я, як і будь-яка, не ідеальна, але й нещасливими нас не назвеш. У молодості пережили багато труднощів — час був такий для нашого покоління. Зараз жити легше, ніби й часу більше, а тоді, було, біжиш, спішиш, нічого не встигаєш. У черзі за пачкою масла доводилося стояти з коляскою. В ті часи памперсів не було, не було у нас і пральної машини. Зате домашніх обов’язків — надміру.

— Яке місце у вашому житті займає побут сьогодні?

Аня: — Невелике, тому що ми — люди творчі. Їздимо на пленери, виставки. Діти виросли — можемо більше часу віддавати творчості. Звичайно, мені б хотілося мати ідеальний побут, але для нас головне не це. Ми ставимо перед собою інші завдання, тому на побут уваги звертаємо мало.

— За напрямком художньої творчості ви обоє — імпресіоністи, але почерки у вас різні, картини не схожі.

Ігор: — Кожен з нас у творчості йде своїм шляхом, і взагалі митець у різні періоди буває різним. Я, наприклад, багато років писав абстракцію, а останні чотири роки від неї відпочиваю.

Аня: — На початку дев’яностих років Ігор у Києві «засвітився» як абстракціоніст, і там його інакше, як абстракціоністом, не уявляють. Мистецтвознавець з Києва на відкритті однієї з останніх персональних виставок Ігоря у Полтаві була дуже здивована, коли побачила його пейзажі. Бо в Києві знають зовсім іншого Ігоря Величка.

— А ви, Аню, також малювали раніше абстрактні картини?

Аня: — Було колись. Хочеться в усьому себе спробувати — і в акварелі, і в графіці. Мабуть, і скульптурою цікаво було б займатися.

— Абстрактний живопис — річ складна?

Ігор: — Абстрактний живопис виснажує, просто «висмоктує» нервову систему. Адже створюєш образи з нічого. Пейзаж малювати набагато простіше — треба лише спіймати стан природи.

Аня: — Абстрактне мистецтво емоційне. Його можна порівняти з музикою, де все невловимо присутнє, але не створене із звичних образів.

— Ігорю, ви ніколи не робите дружині зауважень, що готує одноманітні страви?

Ігор (сміється): — Я взагалі не знаю, чи був у неї коли-небудь невдалий борщ.

Аня: — Що б я не приготувала — він задоволений. Не вважаю, що треба щодня їсти щось незвичайне.

Ігор (усміхається): — Аня сніданки урізноманітнює: вчора були вівсянка і яйце, сьогодні — одне яйце. Та я щодо їжі невибагливий.

— Аню, а в роботі по дому чоловік вам допомагає?

Аня: — Він варить мені каву. А домашньою роботою займатися не любить.

— Ви йому не дорікаєте?

Аня: — Нам, художникам, властива внутрішня свобода. На дрібниці уваги не звертаємо. І взагалі, з віком ми стаємо мудрішими: легше домовитися, піти назустріч. У сорок, п’ятдесят років розумієш, що немає сенсу сперечатися, щось доводити — людина не зміниться. Слід з’ясувати, хто чого чекає від іншого, і якщо людина загалом тебе влаштовує, з чимось, можливо, й примиритися. Треба жаліти, берегти одне одного, не змушувати нервувати.

— Аню, чоловік часто робить вам подарунки?

Аня: — Коли в нього є гроші, він завжди радий купити мені подарунок. Але вибираю я сама. Бо якось він купив туфлі, які не підійшли по розміру, джинси, які виявилися завеликими, набір косметики для блондинки — а я брюнетка...

Ігор: — А ще вистояв чергу за французькими духами ( в радянські часи це був великий дефіцит) — і взяв аромат, який Ані не сподобався...

— Чи уявляєте ви себе в іншій професії?

Ігор: — З трудом. З одинадцяти років займаюся живописом.

Аня: — Якось подружка заманила мене на роботу в туристичне агентство, півроку я там працювала. Цікаво було: багато поїздок... Але після роботи я бігла в майстерню — малювати. Страждала, що не можу займатися живописом, скільки хочу. У результаті зрозуміла, що не можу без художньої творчості. Це не високі слова, а спосіб життя. У нас із чоловіком він однаковий.

***

У ці дні в Художньому салоні на Жовтневій у Полтаві експонується ювілейна персональна виставка Ігоря Величка: митцеві виповнилося 55 років. У експозиції — лише нові картини художника, створені в період з минулого літа по лютий цього року, серед них і пленерні, написані в Хусті (Закарпаття) в кінці листопада — на початку грудня минулого року. Представлені твори, які малювалися в стилі «а ля прима», тобто одним мазком, як в акварелі, на одному диханні...

Ігор Величко — учасник багатьох міжнародних виставок, зокрема в США, Канаді, Італії, Німеччині, Данії, Швеції, Омані, Великобританії.