Комп’ютери Полтавського водоканалу працюють від вітру та сонця

З грудня минулого року приміщення служби обліку і реалізації частково перейшло на альтернативні види енергії. Справа в тому, що абонентській відділ водоканалу часто страждав від аварій у міській електромережі, від чого уся незбережена інформація на комп’ютерах служби, як-то кажуть, «летіла». Це змусило керівництво комунального підприємства частково перевести власний абонвідділ на альтернативні види енергії. Про подробиці модернізації та про майбутнє використання альтернативних джерел енергії ми поспілкувалися із головним енергетиком «Полтававодоканалу» Миколою Надточиєм.

— Микола Васильович, що являє собою ця технологія?

— Це гібридна система — вітрогенератор та 12 сонячних модулів. До неї також входить інвертор — перетворювач напруги та 16 акумуляторів. Модулі та вітрогенератор — від вітчизняного виробника. Система мінімально забезпечуює електропостачанням сервер абонвідділу під час відключення від міської електромережі. Раніше під час таких аварій усі п’ять вікон відділу припиняли свою роботу, а це викликало нарікання з боку десятків людей, які хотіли заплатити за воду чи отримати якусь поточну інформацію. Тепер, у разі відключення, сервер споживає енергію від акумляторів, чим забезпечується безперебійна робота серверу.

— Чи прораховували ви економію від використання альтернативних джерел енергії? І яка взагалі енергопотужність системи?

— Один комп’ютер, а саме системний блок, монітор і принтер споживають від 200 до 300 ват за годину. Сервер потребує до 0,5 кіловат. Один сонячний модуль (або його ще можна назвати панель) при оптимальній сонячній погоді виробляє 170 ват на годину. Вітрогенератор також при оптимальних для нього погодних умовах виробляє 0,8 кіловат. Це що стосується потужності. Якщо ж говорити про економію, то тут порібно взяти до рук калькулятор і прорахувати. Система на місяць виробляє 850 кіловат. Помножимо це на 0,75 гривень — це вартість одного кіловату. Отримуємо економію в 637,5 гривень на місяць. За рік це вже 7 тисяч 650 гривень. Вартість же гібридної системи 200 тисяч гривень. Тож можна вирахувати, через кілька років система самоокупиться, хоча все це дуже умовно, бо ми не знаємо як будуть змінюватися тарифи на електроенергію, також ми не можемо зараз закласти у розрахунки кількість сонячних модулів, які ми будемо монтувати у майбутньому. Як би там не було, а система уже зарекомендувала себе із позитивного боку. Тим більше, із усіх водоканалів в Україні, ми перші, хто вровадив ці технології. Проблема в іншому, перехід на альтернативну, або «зелену електроенергію» повинна стимулювати держава.

Сонячні батареї «Полтававодоканалу»

— Що Ви маєте на увазі?

— У минулому році українське законодавство доповнилося Законом «Про відновлювальні джерела енергії», або, як його ще називать, закон про «зелений тариф». Він дуже стимулює розвиток відновлювальних джерел енергії, зокрема, і сонячної енергетики. Тобто, якщо будь-яка юридична особа встановлює сонячні батареї, то держава зобов’язується в неї купувати електрику за ціною, яка в чотири рази вище від діючого тарифу. Однак за нинішніх умов виробництво сонячної енергії, попри «зелений тариф», має недостатню рентабельність. Адже навіть гарантовані законом у чотири з половиною рази вищі закупівельні ціни на сонячну енергію є недостатніми — надто низьким є нинішній тариф на «традиційну» електрику. Якщо буде зростати базовий тариф на традиційну енергетику, відповідно, буде рости тариф і на сонячну. І чим вищий буде початковий базовий тариф, тим більшим буде сонячний тариф. За логікою, має бути зафіксований тариф на сонячну енергію. Якщо вона зараз коштує 75 копійок, нехай це буде дві з половиною гривні на сонячну енергетику.

— Не зовсім зрозуміло. Можете трохи докладніше?

— Наприклад, хтось поставить на свій будинок систему на три кіловати. Він може скинути вироблену енергію у загальну електричну мережу, і всі користувачі можуть нею скористатися. У такого виробника буде стояти два лічильники. Один буде встановлений на споживання (по тарифу 0,75 грн. за кіловат), а другий — на постачання (2,50 грн.). Він же, виробник, скидає у мережу енергію, яка за собівартістю дорожча від традиційної, тому держава повинна компенсувати ці витрати. У Європі таким виробникам компенсують витрати у два рази. У нас пішли ще далі — і пропонують компенсувати, як я уже сказав, у чотири рази. Але, на відміну від Європи, у нас це тільки на папері.

— Ви обізнані у європейському досвіді?

— Повернувся із Німеччині. Якщо відверто — був вражений. Уся південна частина покрівлі Берлінського залізничного вокзалу покрита сонячними панелями. На зупинці міського транспорту на щоглі змонтований сонячний модуль, і вночі така зупинка підсвічується енергією, що була акумульована за день. Також багато рекламодавців за свій кошт встановлюють сонячний модуль на орендований сіті-лайт, і він вночі також підсвічується. Коли їхав залізницею, то побачив дуже багато вітрогенераторів. Дуже розповсюджені і сонячні модулі. Німці вже виходять на промислові потужності. Наприклад, на одному із підприємств встановлено 5000 сонячних модулів, загальною потужністю 1 мегават. Звичайно, задоволення не з дешевих, приблизна вартість такої системи 3,5 мільйону євро.

Джерела «зеленої енергії» «Полтававодоканалу»

— Зважаючи на те, скільки витрачено на минулих президентських виборах, то сума для рівня держави цілком «під’йомна».

— Звичайно. Тим більше, є вітчизняні виробники сонячних модулів. Як розповів мені представник компанії «Квазар» (один із лідерів виробництва сонячних модулів), європейський ринок уже насичений, і українцям конкурувати там важко. А от вітчизняного ринку майже не існує. Замовлення мають одиничний характер, тому і вартість модулів висока. Якби компанія поставила своє виробництво на конвейєр, то ціна відповідно значно б упала.

P. S. Наведемо ще кілька прикладів європейського підходу до використання енергозберігаючих технологій. ЄС до 2015 року планує вийти на показник 25% «зеленої енергії» від загального виробництва. Також розробляється проект встановлення у пустелі Сахара електростанції на сонячних модулях, яка буде виробляти електроенергію для південних країн Європи.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»