Шість ювілеїв фронтового лікаря

На фронтах Великої Вітчизняної війни — батальйонний, бригадний лікар, дивізіонний лікар стрілецьких дивізій, в мирний час — науковець, педагог, Максим Андрійович і сьогодні, в свої 90 років, працює викладачем, читає лекції студентам.

Максим Дудченко — Почесний академік Української медичної стоматологічної академії. Робочий день у медичній академії розпочинається о 9 годині ранку, а Максим Андрійович уже в половині восьмої ранку — на робочому місці. По ньому можна звіряти годинник. Студенти люблять свого викладача, хоча він дуже вимогливий.

2009 року у видавництві «Дивосвіт» вийшла друком книга Максима Андрійовича під назвою «Биографическая исповедь 90-летнего полковника, професора, врача». 

Народився Максим Дудченко в українському селі Чернявщині, розташованому на березі ріки Оріль, на роздоріжжі трьох областей — Полтавської, Дніпропетровської й Харківської. Якою була географія його долі, можна побачити вже по змісту книги мемуарів: «Військово-медична академія. Велика Вітчизняна війна. В блокадному Ленінграді. Евакуація. Самарканд. Фронт». І далі: «Мирне життя. Ленінград. Київ. Трускавець. Актюбінськ. Полтава». Автор «Биографической исповеди...» розповідає про особисте й сімейне життя в Полтаві, розмірковує про факти минулого й сьогодення. 

Презентація цієї книги недавно відбулася в центральній міській бібліотеці Полтави. Говорили не стільки про життя самого Максима Дудченка, як про випробування й потрясіння, які випали на долю його покоління. Сам Максим Андрійович пропонує не судити про той час з позицій сьогодення. І присутні в читальному залі не судили, а порівнювали... Дехто зауважував: 1937-1938 роки нинішня молодь вважає часом настільки страшним, що його слід узагалі викреслити з історії. Сам Максим Дудченко підтверджує: репресії були. Але за його книгою можна простежити, з іншого боку, становлення особистості в радянській державі. Держава турбувалася про свої кадри. Те, що Максим — хлопець із селянської сім’ї — вступив тоді навчатися до Ленінградської академії, свідчить про це.

Заступник голови Полтавської міської ради ветеранів Великої Вітчизняної війни Леонід Солодовник сказав: «Такі мемуарні твори пишуть маршали — певно, це одна, написана лікарем». Він запевнив, що Максим Андрійович описав усі події війни достовірно й правильно: «Я, як колишній військовий льотчик (літав 25 років) знаю це. Лікарі були на передових, виносили з поля бою поранених».

Книга, написана ветераном війни і праці для майбутніх поколінь, має морально-політичний аспект. В ній показана Україна в мирний час, коли були загоєні рани, нанесені війною: Україна велика й багата, з трудолюбивим, умілим народом.

Максим Андрійович підписує власну книгу

Максим Андрійович розповів, що 2009 року він відсвяткував шість ювілеїв:

Перший ювілей — 90-ліття, другий ювілей — 70-річчя трудової діяльності, третій — 50-річчя науково-педагогічної роботи. Четвертий ювілей, який я святкував, — 65-річчя визволення України, п’ятий — 35-річчя організації кафедри в Полтаві, на якій я зараз працюю. І ще один ювілей (про це в книзі написано) — 70 років звідтоді, як мене з кандидатів не прийняли в члени партії в 1939 році.

... Тоді, 1939 року, райком партії все-таки дав Максимові Дудченку рекомендацію для вступу у військово-медичну академію. Його зарахували на навчання, але ось начальник політвідділу вивчив його справу, викликає хлопця і каже: «Я ніяк не зрозумію — ти не є членом Комуністичної партії Радянського Союзу, а райком партії дав тобі рекомендацію». Студент пояснив, що був кандидатом, але в партію його не прийняли. Тоді начальник політвідділу велів: «Ну давай, достроково здавай екзамени за перший семестр і їдь туди, в райком, щоб тебе прийняли. Ти ж учишся в академії, і не можеш бути безпартійним». А партія тоді була одна, вибирати не доводилось... Щоб збудувати кар’єру в Радянському Союзі, треба було стати комуністом. Це — зворотний бік турботи радянської держави про кадри.

День Перемоги для Максима Дудченка — особливе свято. В академії у нього є копія прапора, піднятого над Рейхстагом у Берліні.

— З цим прапором я йду щоразу на покладання вінків до меморіалу загиблим воїнам. Прориваюсь уперед, всупереч усім перешкодам, — розповідає Максим Андрійович. — Коли мене намагаються зупинити, я кажу: «Йде прапор Перемоги!». Міський голова Андрій Матковський, коли побачив мене з тим прапором, велів пропускати вперед. Той прапор у День Перемоги йтиме попереду й цього року! 

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»