27.08.2011 | 18:05

Жіноча освіта у Полтаві: як навчали панянок

Історичним фактом є те, що тривалий час на українських землях переважна більшість жінок не мала доступу до науки. Патріархальний світ минулих століть визначав її нішу хіба у домашній роботі.

Україна, на відміну від інших країн, до жіночої освіти ставилася більш лояльно, адже і саме ставлення до жінки на наших землях більш поважне та поблажливе. Навіть зараз у частині полтавських сімей все ж головує жінка.

Жіноча освіта на Полтавщині має глибоке коріння. Французький інженер Г.Боплан, що дав один із перших описів козацької України писав, що читати і писати тутешні люди можуть майже всі, навіть «...жінки з дітьми». Школи при церквах були відриті поза залежністю від статі, за таким же принципом діяли братські школи. Проте, зрозуміло, вищої освіти вони дати не могли.

У ХІХ столітті Полтава стала губернським містом, проте закладу, де могли б навчатися доньки із знатних родин, тут не було. Існувала школа для дівчаток Прасковії Кочубеївни, відкрита прямо у її маєтку. Там навчалися переважно доньки збіднілих дворян. Княгиня Варвара Рєпніна, приїхавши до Полтави, настільки перейнялася справою жіночої освіти, що власним коштом спонсорувала відкриття подібної школи у губернському будинку. Очевидним було й те, що цих шкіл недостатньо, а левова частина жіноцтва лишається поодаль грамоти.

У 1817 році дворянське зібрання підтримало ініціативу чоловіка княгині Миколи Григоровича про створення у Полтаві офіційного навчального закладу для дівчат. У постанові зібрання значилося, що поміщики та заможні особи мають виділити на облаштування по 50 копійок пожертв. Щоправда, на цьому заможні люди не спинились і багато з них у подальшому активно допомагали будівництву своїми пожертвами.

Урочисте відкриття інституту шляхетних дівчат у Полтаві відбулося 12 грудня 1818 року. Фактично він знаходився на території маєтностей поміщика С. Кочубея, тож засновники закладу вмовили останнього продати споруди та землю для інституту за 100 тисяч рублів. Проте власник продав дерев`яне помістя, 72 десятини землі та допоміжні споруди за ціну в половину меншу. Особисто собі лишив 30 тисяч, а решту 20 тисяч карбованців пожертвував на заснування стипендії імені своєї дружини, померлої у 1815 році. Окрім цього, на вихованок інституту чекали ще 15 стипендій — по одній на кожен повіт губернії.

Навчалися в інституті дівчатка з дворянських родин з 8 років, але не більше ніж з 10. Пансіонерки могли вступати до закладу віком з 9 до 12 років з оплатою 500 карбованців. Згодом заклад почав приймати і доньок чиновників. Цікавим фактом є те, що інститут з 1818 по 1827 рік працював лише на одних пожертвах (!!!), отримавши казенне фінансування згодом.

1832 року інститут отримав нову будівлю, яка щоправда у Другу світову була знищена майже повністю. А сьогоднішній корпус ПНТУ, на місці якого і стояв інститут, — лише подоба старої будівлі.

Освітнє життя у Полтаві селилося й поза межами інституту. Так було відкрито Маріїнську жіночу гімназію (колишній міськком партії між вулицями Куйбишева та Лідова). Приватну гімназію Ахшарумової-Бельської відкрили у 1904 році (нині будинок Полтавського міського ліцею № 1). Ще існували приватні жіночі гімназії П. Павелко (будинок навпроти міського будинку культури), Н. Старицької (на місці Полтавської гімназії № 6 та нових корпусів ПНПУ), О. Вахніної (перехрестя вулиць Шевченка і Котляревського), В. Морозовської ( нині вул. Р. Люксембург, 34). Окрім Полтави, жіночі навчальні заклади були і в інших містах області, зокрема в Кременчуці.

1910 року у Полтаві відкрили Прогімназію. Тут діяло навіть єпархіальне жіноче училище. Навчальний день з усіма перервами в останньому тривав з 6-ї ранку по 20-ту вечора. Час на власні справи після 20-тої мали тільки старшокласниці. Вивчали у гімназіях здебільшого гуманітарні дисципліни, близько 4-7 мов. Була навіть військова підготовка. Звісно, предмети дуже варіювалися в залежності від навчального закладу.

Із приходом більшовиків більша частина жіночих навчальних закладів припинила діяльність, а нова освіта, яка вже не ділила людей за статтю стала зразком, що діє і по сьогодні.

Олександр ЗГУРСЬКИЙ, «Полтавщина»

Культура і освіта