Довідка Полтави

Довідка

Пам’ятник Марусі Чурай

Пам’ятник Марусі Чурай у Полтаві. Фото Пам’ятник Марусі Чурай у Полтаві

Пам’ятник Марусі Чурай (пам’ятний знак Українській пісні) розташований на вул. Леніна біля театру ім. Гоголя.

Пам’ятник відкритий 14 квітня 2006 року. Його автори — полтавські скульптори Дмитро Коршунов та Валерій Голуб. Проект розміщення пам’ятника у архітектурному середовищі виконувався аріхтектором, народним художником України Анатолієм Чорнощоковим. Пам’ятник виготовлений із залізобетону та окований міддю, його висота — 3.5 метри.

Пам’ятники Полтави

Маруся Чурай Пам’ятник Марусі Чурай у Полтаві

Маруся Чурай

Маруся Чурай * — полтавка, ім’я якої оповите легендами. За переказами, Маруся Чурай була надзвичайно красивою дівчиною та мала чарівний голос. Вона складала пісні майже постійно і з різних приводів, часто навіть у розмові висловлювала думки у віршованій формі. Марусі Чурай приписують авторство багатьох пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори» та ін.

За однією з версій Маруся Чурай народилася у Полтаві в 1625 році. Будинок, де жила Маруся Чурай стояв на березі Ворскли, неподалік того місця, де нині знаходиться Хрестовоздвиженський монастир.

Батько Марусі, козацький сотник Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, користувався повагою серед полтавців. Він неодноравов приймав участь у походах проти польської шляхти. Потрапивши під час бою під Кумейками у полон, Гордій Чурай разом з іншою козацькою старшиною був відправлений до Варшави, де згодом його стратили.

До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк.

Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу.

Одного разу дівчина зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. Вона отруїла Гриця.

Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари, проте вона була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст:

«В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити».

Про останній рік життя Марусі Чурай мало відомо. За однією з версій дівчина задля покути подалася на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією Маруся Чурай стала черницею в одному з монастирів Московщини.

* Маруся Чурай — псевдонім, справжне ім’я поетеси — Марина Гордіївна Чурай